Найстаршій ігумені в Україні виповнилось 90 років. Матушка Алевтина (Сірук) пережила гоніння часів Сталіна, сиділа у таборах Сибіру за віру, відбудувала Білівський монастир. За її порадами та молитвами приїжджають з усіх куточків України. Ігуменя Алевтина монахиня великого смирення, доброго серця і безмежної любові. Напередодні Дня Ангела та 90 – літня іменинниця дала розгорнуте інтерв‘ю пресслужбі Рівненської єпархії, передає Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
Хто хоч раз зустрічався з матушкою Алевтиною, той точно помітив, який спокій та умиротворення відчуваєш, знаходячись поруч. Монахиня невеликого зросту, дуже маленька, через тягар років має вади хребта, їх відразу помітно, мало говорить, але по суті і лише тоді, коли питають, очі добрі, ласкаві, мова проста пересипати діалектами, притаманними для місцевості в якій виросла, мудрість у кожному слові і любов, каже, без неї у цьому світі не прожила б так довго.
Народилась Ганна Сірук 22 вересня 1932 року у селі Садове Гощанського району. Тата звали Юрієм, маму – Тетяною. У родині Ганни всі ходили до церкви, вірили у Бога, не соромились сповідувати християнство, хоч і часи були непростими.
⁃ Як я була дитиною, то мій тато брав мене у церкву. Не пам’ятаю як ми йшли, як приходили додому, але добре пам’ятаю, як мені у церкві було. Крилас малий, а під криласом співали мужчини, то я в тата тако біля ніг сиділа. Думала, чого він так голосно і грубо співає, а він басом брав. Оце я так воцерковлялась змалечку. А ще в нас корова була, то мама посилала з більшими дівчатками пасти. То ми тако кругом церкви ходимо, пасемо, а я розмірковую: небо, земля, а хто то все зробив ? А поруч дід жив Савуля, то все людям розказував, а я туди прибігала, цікаво, стою і слухаю. То він таке казав, що буде такий час, що весь світ буде дротом поснований. Як так, думала я, то ж людина не може весь світ обійти. А ще казав, що крізь щілину зайде нечистий, сяде на столі і буде все показувати і все говорити. А мені, дитині, геть не зрозуміло, як то так воно буде… А я як пожену корову, то думаю про це все, думаю… Жену корову, чую дзвони дзвонять, а я корову кинула і біжу бігом до церкви. Часом Вірую вже співають, а часом – Отче Наш – я все розуміла і все знала, постою, помолюся, вийду на вулицю, а корови нема, плачу, шукаю, знайду, думаю більше не піду до церкви, а ні, мене туди тягне. Якось я прийшла, то ікону спускають, а знаєте, як корову пасла: платтячко стареньке, боса по росі, пилом ноги припали. Мене хресна зустріла каже, так не можна йти, думаю, взавтра по – іншому прийду, але взавтра знову корову пасла, то так і прийшла . І так поки я не зрозуміла, як треба ходити до церкви. Але ніде мені так добре не було, як в Божому храмі. У ньому я знаходила усі відповіді на дитячі питання, а потім, коли виросла і на дорослі.
Матушка Алевтина губиться у спогадах дитинства, не може пригадати з ким дружила, як звали дівчат, з ким ходила у школу, як там вчилася, але чітко пам’ятає всі деталі, пов’язані з церквою. Пам‘ятає, як збиралися кожного разу в іншій хаті, щоб читати Євангеліє та співати псалми, як потім була міліцейська облава і втікали хто куди, як городами бігла вночі і поздирали до крові пальці.
⁃ У Липках церква була, вся юність моя там пройшла. Пішки ходили, візьмемо шматок хліба і поки зайдемо ногами до Липок, то по дорозі з‘їмо, а назад нема що їсти. Зі всіх сторін люди туди сходились, після служби залишались, говорили про Бога, читали Святе Письмо, намагались виконувати і молитись багато. А це ж совєтські часи! Ми в неділю не працювали, в колгосп не ходили. Тобто самі себе видавали перед владою. Дуже добре пам’ятаю, як ходили у Почаїв пішки, люди нас приймали, годували, але треба будо йти все вночі, щоб ніхто не бачив. Було дуже тривожно, по хатах збирались, міліція часто облави влаштовувала. Про те, що нас заберуть в тюрму, ми знали. Сусідка розказала, бо в неї вдома мова була, начальника з бригадиром. Але ми не втікали, бо то така Воля Божа, мали прийняти.
У 1953 році Ганну Сірук разом ще з сімома дівчатами з села арештували. Найменшою “американською шпіонкою” – так називав слідчий на допиті дівчат, була сімнадцятирічна двоюрідна сестра матушки Алевтини, тепер схимонахиня Версавія. Примітно, що затримання проводили свої ж, місцеві люди.
– Я встала помолитись, а вже стукають у двері. Міліції не було, послали сусіда і мого хресного, він не винний, просто змушений був виконувати наказ. Сказали брати кружку, якусь ковдру і ложку, завезли нас спочатку у Тучин ночувати, а потім забрали на Рівне. Вранці прийшли наші матері, хліба в дорогу принесли. А нас закрили брезентом у вантажівці і ми тільки чули, як матері бігла за машиною, падали, вставали і знову бігли, плакали….
Перед виселкою до Сибіру були допити, матушка Алевтина плутається у спогадах, не може назвати точне місце, але добре пам‘ятає слідчого та його репліку російською: «Был бы человек, а дело найдётся». І справу таки знайшли та вирок: 10 років у випраній колонії Караганди.
⁃ У в‘язниці нас називали американськими шпіонами. Караганда – жіноча в‘язниця. Хоча довкола багато було і для чоловіків, і для жінок. Привезли нас туди, барак довгий, я поставила клунка, спершись на нього лягла і заснула, мене хтось штовхнув, відриваю очі – бабуся старенька. Розпитала звідки я, виявилось, землячка. Вона мені по суті і розказала куди я попала, мовляв, у мене категорія 1, 10 бригада, а то бригада була для сильних: гній возити, каміння бити. Але Господь проявив милість до мене через ту бабусю, вона попросила мене не хвилюватись, що все зробить і кудись переведе. Без огляду лікаря це зробити було не можливо, але вона добилась і я майже весь термін була у бригаді з хворими та інвалідами, ми поле обробляли, садили, сапали, замітали територію. Я вміла писати і читати, але листи не завжди дозволяли відправляти. У в‘язниці ми теж молились і в неділю на роботу не виходили. А якщо в неділю не пішов на роботу – в карцер ! Мене начальник викликав і питав, чого не ходжу на роботу в неділю, а я мовчу, він знов питає, а я мовчу і сміюсь. Тоді він каже, що думав, що Сірук велика сильна дівчина, а вона маленька, худенька і тільки посміхається. Відпустив. За Сталіна мені 10 років дали, але прийшов Хрущов до влади і нас амністували. Я відсиділа 3,5 роки у таборах. З нас зняли всі обвинувачення.
Коли Ганна Сірук повернулась додому, то мама сильно хворіла, змушена її була доглядати. Все так само ходила до церкви, ховались по хатах, щоб криючись говорити про Бога. Наприкінці 80-х заговорили про відбудову монастирів. У 1992 році Ганна прийняла монашество, її постригли з ім‘ям Алевтина та запропонували послух у Білівському монастирі, який потрібно було відбудувати.
– Я як зараз пам‘ятаю, мене та ще сімох монахинь посадили на вантажівку, яку всю заквітчали квітами, у руки нам дали букети і повезли у Білів. Приміщення монастиря до того часу використовували як школу, медпункт і клуб. У церкві кіно крутили. І от одного разу, коли механік погасив світло і хотів вивести на екран картину – з’явилась Божа Матір з немовлям на руках, вся апаратура згоріла, люди злякались і стали втікати, потім очевидці розповідали, що їздили в область просити владу відкрити монастир.
На долю ігумені Алевтини випало багато страждань, трудів. У монастирі спочатку не було де жити, сестер прийняли у селі, ночували по хатах, горищах. Будувати нове житло теж грошей не було, все самі робили по крупинці стягували. Тяжко працювали вдень, молились вночі. Однак матушка з таким спокоєм та легкістю про все це розказує, наче й без особливих зусиль обитель виросла.
– Молитва може підняти і зруйнувати стіни. Христос Вседержитель по воді пішов, а Петро не зміг, чому? Віра слабка. У вірі сила, у любові досягається багато, смиренням Царство Боже візьмеш. Основним завданням кожного монаха є невпинний труд та молитва. А я, в силу страчої немочі, молюся за нашу церкву за наш народ, щоб Господь ніколи прийдешнім поколінням не показав того всього горя, жахів війни, гонінь, які даються нам за наші гріхи. Молюся, щоб ми жили по волі Божій і Господь посилав нам життя. На схилі своїх літ, озираючись на своє життя, яке я прожила, благословляю всіх миром. Нехай буде мир і любов між нами. Моє сонце вже ховається за небокрай, але я бажаю, щоб зійшло сонце миру і правди Божої.
Просмотров: 14340