«Великої середи ми дотикаємося до двох крайнощів. З одного боку, до праведної крайності, коли жінка-грішниця зуміла перетворити своє життя на любов і віддати цю любов Господу. Нам достеменно не відомо, хто саме ця жінка, але знаємо: вона була тією, яка втішила жертовним вчинком Самого Господа. І за Його словом відбувається й донині: “де тільки оця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!” (Мф. 26:13; Мк. 14: 9). Друга крайність — зрада Іуди. Іуда, можливо, не думав, що і про його подвиг будуть говорити в усьому світі. Але про його «подвиг» знають усі. Кожна зрада на цій землі називається “Іудин гріх”… Він показав нам інший полюс поведінки поруч із Господом — коли ми від Господа чекаємо лише чогось свого…
Кожен день, кожна година і кожна хвилина Страсної седмиці — це ті миті, в які ми повинні забути думати про себе і постійно впиватися своїм серцем, своїми очима, своїм слухом, своїм доторком до життя Христового… Нехай центром нашого життя цієї седмиці стане Христос! Забудемо про себе, викинемо власні турботи і переживання, будемо думати виключно про Нього. Це можна робити і вдома, це можна робити і біля храму, це можна робити і в храмі, це можна робити на будь-якій дорозі нашого життя. Думати про Христа, жити Ним і вбачати лише в Ньому світло нашого майбутнього!», — закликає так провести Страсну седмицю о. Олександр.
Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ продовжує публікувати духовні роздуми протоієрея Олександра Клименка. Черговий випуск присвячений першим трьом дням Страсної седмиці та, зокрема, подіям Великої середи — зраді свого Учителя апостолом Іудою та жертві блудниці, яка дорогоцінне миро вилила на главу Господа (Мф. 26: 6—13; Мк. 14: 3—9).
Радості вам во Христі, дорогі брати і сестри!
Ми вже з вами знаходимося на території Страсної седмиці. В чому її особливість? Особливість її в тому, що ми говоримо виключно про Христа. Як ми пам’ятаємо, всі богослужбові піснеспіви, які ми чули в храмі або під час молитви вдома, які ми чули протягом Святої Чотиридесятниці, що закінчилася напередодні Лазаревої суботи, присвячувалися мені та моєму покаянню, присвячувалися покаянню кожної людини. Ми співали: «Помилуй мя, Боже, помилуй мя»; ми просили в Господа: «Покаяния отверзи ми двери»; ми зверталися до Господа, розкриваючи власну душу і прагнучи до того, щоб Господь зцілив саме її. Такий молитовний і покаянний настрій усіх текстів, з якими ми зустрічаємося протягом цих 40 днів. Але ж у богослужбових текстах Страсної седмиці, на відміну від великопісних днів, зовсім інший настрій, зовсім інший тон, зовсім інші акорди звучать.
Богослужіння Страсної седмиці відрізняються тим, що ми не тільки щоденно, але й щогодинно ми йдемо за Христом. Богослужіння — і ранкові, і так звані «Часи», і вечірні — наскрізно просякнуті Євангелієм. І Євангеліє читається майже на кожній службі цього тижня, і в кожному зі Святих Євангелій ми неначебто йдемо за Христом. Причому йдемо за Христом, не допускаючи жодної паузи. Це, фактично, крокове слідування за Господом в останні земні дні Його перебування тут.
У Страсний понеділок ми разом із Господом вирушаємо до храму Єрусалимського. Так Він буде робити і в Страсний вівторок, і у Страсну середу. Кожного ранку Господь приходив до храму Єрусалимського і проповідував. Просто так стояв та проповідував увесь день. Звісно, зі втомою, яка притаманна кожній людині — а Він і Богом, і людиною був. При цьому, Спаситель проповідував без зупину, тому що це були останні дні, останні хвилини Його життя, і Він намагався використати їх на благо всім нам. А ввечері Він разом із найтіснишим колом Своїх учнів ішов за місто, і там відпочивав та продовжував своє повчання в такому тісному колі.
…Куди саме Він ходив, ми не можемо достеменно знати, в Євангеліє про це не згадується, але це були недалеко від Єрусалима, та й самий Єрусалим не був великим містом. Хто бував в Єрусалимі, розуміє площу старого міста, з якого достатньо швидко можна вийти до приватних секторів навколо нього…
І ось на вечірніх службах всієї Страсної седмиці ми читаємо ті звернення Господа до Своїх обраних друзів — до апостолів. Тобто, переважно, богослужбові теми цих днів присвячено вечірнім розмовам Іісуса Христа.
У Великий понеділок ми з вами ще раз по-новому дивилися на історію Іосифа Прекрасного, який у чомусь відображає життя Христове. Тому що Іосиф був зраджений, однак потім став царем Єгипта, та й про Господа ми знаємо, що Він так само був зраджений і так само став Царем для всіх нас після Свого Воскресіння. Згадуємо і про безплідну смоковницю, яку Господь побачив при дорозі, йдучи зі Своїми учнями вранці до храму. Спаситель зголоднів і, побачивши безплідну смоковницю, прокляв її (Мф. 21: 18-19), тому що не має бути на землі нікого, хто не приносить доброго плоду. І в цьому — велика наука.
У Великий вівторок однією з розмов Господа зі Своїми учнями були Його притчі про десять дів, п’ять з яких були мудрими, а п’ять інших — ні (Мф. 25: 1-13), і про те, чи відгукнеться Спаситель і Господар нашої землі на стуки тих, хто прийшов занадто пізно і не підготовленим. Тут і розмови про Страшний Суд (Мф. 25: 14-46), в якому буде поділено все людство на тих, хто був із Господом у різні моменти свого життя і життя людства, і тих, хто не був із Господом.
У Велику середу ми входимо в розпал усіх тих надзвичайно тяжких для нашого серця, для нашої пам’яті християнських подій. Через те, до слова, цей тиждень і називається Страсним. Господь проповідував цілий день і, повертаючись додому, звісно, потребує відпочинку, як ми потребуємо з вами пісдя тяжких тривалих трудів. Він приходить у дім Симона прокаженого, і до цього будинку також входить жінка, про яку читаємо, — грішниця. Вона підходить до Господа і виливає Йому на голову, як про це пишуть євангелісти Марк і Матфей, алябастровий глечик дорогоцінного мира (Мф. 26: 6-13; Мк. 14: 3-9). В апостола Марка ми, до речі, читаємо, що вона ще й розбиває цей глечик (Мк. 14:3). Здавалося б, така дрібничка, але багато про що говорить: тим самим вона неначебто готує Його до погребіння, як про це говорить Сам Господь Бог.
Нагадую, що на Сході того часу погребіння відбувалося інакше, ніж у нас. Не було дерев’яних гробів, тіло замотували в полотно і в переважній більшості родин прийнято було поливати потім його цінними мастилами. Можливо, це були не такі дорогоцінні мастила, яке принесла ця жінка у дім Симона прокаженого, адже в Євангеліє навіть зазначаєься вартість миро — аж 300 динаріїв. Грубо кажучи, це тодішній річний заробіток…
Отже, ця жінка за декілька днів до спасительної смерті Іісуса Христа неначебто готує Його до погребіння. І Господь відмічає це, на докір декого, як ми читаємо у Святому Писанні. «Як побачили ж учні це, то обурилися та й сказали: “Нащо таке марнотратство?”» (Мф. 26:8), — пише євангеліст Матфей. А євангеліст Марк пише: «А дехто обурювались між собою й казали: “Нащо таке марнотратство на миро? Бо можна було б це миро продати більше, як за три сотні динаріїв, і вбогим роздати. І нарікали на неї. Іісус же сказав: Залишіть її! Чого прикрість їй робите? Вона добрий учинок зробила Мені. Бо вбогих ви маєте завжди з собою, і коли схочете, можете їм робити добро, Мене ж не постійно ви маєте. Що могла, те зробила вона: заздалегідь намастила Моє тіло на похорон…”» (Мк. 14:4-8).
Ця жінка являє собою дар любові. Причому, мало того, що вона возливає таке дорогоцінне миро на Його голову, вона й розбиває той глечик. Тому що те, що було віддане Господу, вже не може слугувати більш нічому. Це максимально благоговійне ставлення до святині. Те, що послужило для Слави Господа, вже не може слугувати для якихось інших потреб. Чи можна в такий глечик наливати сік? Чи можна в нього наливати вино? Ні! Це слугувало для Слави Самого Творця.
Ми бачимо образ жінки-грішниці, блудниці, яка приходить — і мовчазним поглядом, своїми слізьми, своїм даром, який вона відірвала від себе, віддає Господу, віддає Господу — в першу і в останню чергу — любов. Якщо подумати… Так рельєфно на цих сторінках ми бачимо, як любов було віддано цією жінкою — Господу.
А що ж робить один із Його учнів? Один з учнів, який не був гіршим за інших, у чомусь, можливо, навіть був більш жертовнішим, адже взяв на себе достатньо тяжкий послух — бути казначеєм у маленькій спільноті, яка зібралася навколо Христа. Коли всі вони вечеряли чи обідали, він, можливо, очікував для себе похвали, могли б пролунати слова: «Дякую тобі, Іуде, що завдяки твоїй скрупульозності, твоїй ощадливості, твоєму вмінню збирати та зберігати кошти, ми маємо можливість повечеряти чи пообідати!»… Він взяв на себе послух бути тим, хто носить кошик для збирання грошей, що потрібні були для існування цієї маленької спільноти на чолі з Христом. Але й він, який відчував себе — в недалекому майбутньому — одним із тих владик, які будуть керувати світом поруч зі Христом, був розчавленим тієї миті, коли зрозумів, що його Вчитель, Той, на Кого він покладає власні плани зі здобуття всесвітньої могутності, поводить себе, з його точки зору, нерозумно, з його точки зору, неадекватно. Він мріє про те, щоб бути скарбником наймогутнішнього правителя на землі, тому що він мріє про Христа як про земного правителя. Та от перед його обличчям проходять фрази Спасителя, які він не може збагнути. І його сумнів — «а чи дійсно Він відповідає моїм мріям?!» — росте, а його довіра до Христа падає.
Ці 300 динаріїв, що, на його думку, так бездумно пролилися з Його глави на землю, під ноги, стають останньою краплею. Він розуміє, що Господь — не Той, яким він намалював Його у своїй уяві. Це стає останньою краплею того, щоб ота рішучість, яка зріла в ньому вже давно, переросла в тверде рішення — зрадити Христа. Він іде до старійшин ізраїльського народу і за 30 срібняків зголошується зрадити Христа (Мф. 26: 14-17).
Дехто запитує: «Чому саме потрібен був якийсь свідок? Чому саме потрібен був Іуда, щоб зрадити Христа?» Відповідь дуже проста. Незважаючи на наше переконання, неначе древні світи були примітивні, насправді ж тоді діяли серйозні і суворі закони. Господь проповідував люду днями, і Його не можна було взяти під варту без достатніх для цього причин серед тисяч і тисяч тих, хто Його слухав. Та й не відомо було, де саме Він проводить вечори. Тому потрібен був той, хто зрадить Його, хто зрадить Його місце перебування, хто втерся до Нього в довіру. І такий знайшовся. Це був Іуда. Іуда погодився бути тим, хто проведе озброєних воїнів до Самого Христа. Він погодився це зробити всього за 30 срібняків!.. Це є сріблолюбство, як співається у тропарі цього дня.
Протягом Великого посту ми, до речі, читаємо цей тропар:
Егда славнии ученицы на умовении Вечери просвещахуся,
тогда Иуда злочестивый сребролюбием недуговав омрачашеся,
и беззаконным судиям Тебе праведнаго Судию предает.
Виждь имений рачителю, сих ради удавление употребивша!
Бежи несытыя души, Учителю таковая дерзнувшия:
Иже о всех благий, Господи слава Тебе.
У цих рядках Іуда названий сріблолюбцем, і не даремно. Для тих часів 30 срібняків — хоч і не 300 динаріїв, але величезна сума, співвимірна, до прикладу, тій сумі, на яку сьогодні можна було б придбати в сільську господу корову. Це достатньо великі кошти. Іуда показав, що втрата віри в Господа, помножена на сріблолюбство, яке під різними формами втирається в наше життя аж донині — можливо, в наш час навіть більше, ніж колись, — може довести до того, що людина зрадить Христа.
Цього дня ми дотикаємося до двох крайнощів. З одного боку, до праведної крайності, коли жінка-грішниця зуміла перетворити своє життя на любов і віддати цю любов Господу. Нам достеменно не відомо, хто саме ця жінка, але знаємо: вона була тією, яка втішила жертовним вчинком Самого Господа. І за Його словом відбувається й донині: «Поправді кажу вам: де тільки оця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!» (Мф. 26:13).
Друга крайність — зрада Іуди. Іуда, можливо, не думав, що і про його подвиг будуть говорити в усьому світі. Але про його «подвиг» знають усі. Кожна зрада на цій землі називається «Іудин гріх». Людину, яку хочуть звинуватити в нечистоті на руку, в зрадництві, в наклепі, в тому, що вона порушує межі дозволеного людського, ми називаємо: «Іуда». Це ім’я, нехай воно й біблійне, стало таким, що свою дитину ним не хочеться називати.
Іуда показав нам інший полюс поведінки поруч із Господом — коли ми від Господа чекаємо чогось свого. Коли дивимося на Нього, а шукаємо лише таке: «А що б я мав, перебуваючи біля Нього? А що б я міг випросити в Нього такого, щоб і комфортно було, і надалі називатися християнином? А що б могло бути в моїх стосунках із Господом такого, щоб це мені нічого не вартувало, але дало б мені силу, міць, славу, багатство?». Таким чином мислив Іуда. Дай, Боже, щоб ми таким чином не мислили!
Я бажаю, щоб кожен день Страсної седмиці ми з вами провели в уважному спогляданні кожного кроку Господа Його дорогою на Голгофу. Кожен день, кожна година і кожна хвилина Страсної седмиці — це ті миті, в яких ми повністю забуваємо про себе, принаймні, ми повинні забути і постійно впиватися своїм серцем, своїми очима, своїм слухом, своїм доторком до життя Христового. Така специфіка цієї седмиці. Проживімо її так, як нам заповідували святі отці. Нехай центром нашого життя цієї седмиці стане Христос! Забудемо про себе, викинемо власні турботи і переживання, будемо думати виключно про Нього. Це можна робити і вдома, це можна робити і біля храму, це можна робити і в храмі, це можна робити на будь-якій дорозі нашого життя. Думати про Христа, жити Ним і вбачати лише в Ньому світло нашого майбутнього!
Нехай вас береже Бог!
Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!
Просмотров: 2106