Рівненщину останнім часом дощі не обділяли увагою, тому острожанам здавалася дивною незрозуміла радість жителів Почаєва з приводу рясного ливню, який розпочався з їх приходом в обитель. Усе з’ясувалося вже в розмові з намісником Лаври митрополитом Володимиром, який і прояснив ситуацію — дощу тут не було більше місяця.
Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує репортаж прес-служби Рівненської єпархії про Хресний хід від Острога до Почаєва в перші дні Успенського посту.
Уже більше п’яти років у Свято-Воскресенській парафії міста Острога живе традиція — в Успенський піст, перед початком навчального року, учні недільної школи, а з ними — усі охочі — батьки, друзі, прихожани — ідуть на прощу до Почаєва. Більше ста кілометрів долають пішки, на ночівлю зупиняються у храмах Рівненщини і Тернопільщини, або й просто неба, з собою беруть необхідний мінімум — трохи хліба і води, каремати, дощовики, хрести, образи і молитву. Групу паломників, як завжди, очолює настоятель храму і духівник недільної школи протоієрей Віктор Земляний. Цього року хрестоходців супроводжувала і чудотворна ікона Межирицької Божої Матері “Життєподательниця”, яку молоді люди на руках пронесли аж до Святої Лаври.
— Із Острога вирушили у день пам’яті святих мучеників Маккавеїв. Вечоріло, над містом збиралися грозові хмари, здіймався вітер, було трохи тривожно, але вже після кількох перших кроків із молитвою тривога розвіялася, як і ті дощові хмари, — розповідає Олена Макарук, мама двох діток.
Старша, Вікторія, уже підліток, а меншенькій Вероніці — чотири. У Хресну ходу вони вирушили із татом, Юрієм. Олена з меншою донечкою дійшли до місця першої ночівлі — села Новомалин, а Юрій із Вікторією за всю сім’ю молилися у Почаєві.
Цікаво, що паломники не несуть із собою харчів, а голодними не залишаються ніколи. Роман, один із учасників Хресної ходи, сміючись, із вдячністю згадує казани смачнющої тушкованої картоплі, приготованої на вогнищі селянами Новомалина, вінегрет у Бущі, чудову пісну вечерю у Кременці. А ще — солодкі пончики від незнайомої жінки дорогою. Хрестоходці дякують усім добрим людям, які, за щирістю своєї душі, пригощали їх і солодощами, і фруктами, і найпотрібнішим — джерельною водою.
Надзвичайні враження залишилися у учасників Хресної ходи і від села Мала Іловиця, батьківщини преподобного Амфілохія Почаївського. Не щодня випадає нагода пройтися стежками, де ходив святий, побувати у хатині, де він жив, торкнутися до його особистих речей.
Всю дорогу хрестоходці безперервно співали просту молитву паломників: “Иисусе, Иисусе, Сыне Божий, помилуй нас, помилуй нас. Пресвятая, Пресвятая Богородице, спаси нас, Непобедимая Победо, святии ангелы, херувимы, серафимы и архангелы, молите Бога о нас!”. І справді, чи то щира віра молодих людей, чи благословіння Господнє, чи молитви Матінки Божої і небесних безплотних сил, чи й усе це вкупі, але Хресна хода супроводжувалася маленькими знаменнями, свого роду, дивами для кожного. Утім, були й такі, які не помітити було не можливо, і про них згадували усі мої співрозмовники.
Диво перше. “Нам того чоловіка Бог послав”
— Уявіть: ліс на Тернопільщині. Йти там треба довго, дорогу знали практично всі, бо вже ж не вперше, — згадує Тетяна Царук, регент молодіжного хору. — Колону вів отець Віктор, замикали Юра і Леся (Юрій — прихожанин Свято-Воскресенської громади, учасник цьогорічного Всеукраїнського Хресного ходу, Леся Олександрівна — керівник недільної школи, — авт.). Від розвилки доріг, де треба було вибрати одну з трьох стежок, ми з хористами уже відійшли далеко вперед, як почули, що замикаючі гукають зупинитися. Виявилося, що в безлюдному лісі, де не було ні душі, десь узявся чоловік і сказав, що ми пішли не тією дорогою. Нам його сам Бог послав! — емоційно розповідає дівчина.
Диво друге. Змія на стежці
— Частину шляху на території Тернопільської області, — ділиться Роман, учасник молодіжного хору, студент консерваторії, — йшли узліссям. Яка там дорога — самі розумієте — під два колеса: колія, колія, а посередині трава. Наша колона пройшла практично повністю, вже пронесли хрест і ікону, як хтось гукнув, мовляв, дивіться, щось лежить. Коли ми повернулися і подивилися що це, чесно кажучи, стало не по собі — в траві посередині стежки непорушно лежала змія. Ми уже добряче віддалилися, як вона просто сповзла з дороги і зникла у лісі.
Юнак називає цю подію чудом, бо, як з’ясувалося, кожен із хрестоходців помітив чудернацьку чи то паличку, чи то гілку посеред трави, але ніхто навіть і не міг припустити, що то був плазун, який непорушно пролежав, аж поки не пройшов увесь Хресний хід.
Диво третє. Нічний невидимий хор.
Дарина, студентка, без трепету не може згадувати і ще одну ситуацію, що пережили паломники в одному з храмів Тернопільщини, де їм випала ночівля.
— В храмі ми спимо, зазвичай, за чином, — жартує дівчина. — Паламарі — в паламарці, священики — на підлозі у вівтарі, прихожани — у храмі, а хористи — на кліросі. Ми добряче натомилися в дорозі, вже почитали вечірні молитви і ще лежали розмовляли. Дехто вже спав, тихо-тихо так було… Раптом, ми й самі не зрозуміли звідки, почувся спів чоловічого хору. Слів не розібрати, але виконання було настільки гарне, якесь неземне, голоси звучали ніжно, злагоджено, умиротворено і тихо. Під цей спів ми й заснули. Уранці, вже за сніданком, у розмові згадали про нічних хористів; з’ясувалося, що ніхто ніяких записів не вмикав, але дивовижні голоси чули всі, навіть хлопці, які ночували біля храму у наметі.
Ті, у свою чергу, думали, що десь далеко іде ще якийсь монашеський Хресний хід і співає молитви. Як ледь чутний спів у храмі було чути на вулиці — так і лишилося таємницею.
Чудо четверте. Хрестоходці принесли дощ.
— У Почаєві не було дощу більше місяця, — розповідає отець Віктор Земляний, — на пів метра земля була сухою. З благословення намісника Лаври митрополита Володимира, під час Божественної Літургії навіть підносили особливі колінопреклонні молитви, щоб Господь дарував ґрунту живильну вологу. Ми вже підійшли до вказівника “Почаїв”, зробили привал, сфотографувалися на пам’ять, як із невеличкої хмаринки над нами сипонув рясний літній дощ. Не рятували навіть дощовики. Злива супроводжувала нас усю дорогу до Лаври.
Рівненщину останнім часом дощі не обділяли увагою, тому острожанам здавалася дивною незрозуміла радість жителів Почаєва. Усе з’ясувалося вже в розмові з владикою Володимиром, який і прояснив ситуацію, подякувавши хрестоходцям, що принесли дощ.
Та найбільшим дивом Хресної ходи кожен із моїх співрозмовників вважає те почуття, яке кожен із них знайшов у своєму серці. Роман згадує:
— Коли виходиш, на душі сумбур. Толком і не розумієш, що робиться на душі, що робиться в тобі. Змішані почуття, в голові купа думок. Робиш перші кроки і з’являється незрозуміле почуття. От кажуть: душа радіє. В Хресній ході значення цих слів розкривається найбільш ясно.
…Лавра зустрічала хрестоходців розчиненими головними воротами і “Христос Воскресе!” від монаха-насельника. До крапель серпневого дощу додалися бризки святої води і сльози радості.
— Ми не змовляючись опустилися на коліна і плакали, — каже Іринка, учениця недільної школи. — Плакали не від того, що боліли стерті ноги, не від втоми, — просто текли сльози, ми плакали і посміхалися одночасно.
А потім була монастирська трапеза, Служба Божа і Таїнство Святої Євхаристії, до якої приступили всі учасники Хресної ходи. В Острог поверталися зморені, але піднесені. “Иисусе, Иисусе, Сыне Божий, помилуй нас, помилуй нас. Пресвятая, Пресвятая Богородице, спаси нас, Непобедимая Победо, святии ангелы, херувимы, серафимы и архангелы, молите Бога о нас!”, — співали дорогою додому. А сьогоднішнє богослужіння на свято Преображення Господнього, уже після освячення плодів, знову мимоволі завершилося піснеспівом Хресного ходу.
Просмотров: 732