Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ продовжує публікувати духовні роздуми протоієрея Олександра Клименка. Черговий випуск присвячений Неділі всіх святих, які в землі Руській просіяли.
Радості вам во Христі, дорогі брати і сестри!
Я вітаю всіх вас із днем пам’яті всіх святих, які в землі Руській просіяли, та пам’яті всіх святих, які просіяли на Афоні!
Що означає подвиг, і чому ми шануємо всіх святих? Багато людей на цій землі критикують нас за те, що ми шануємо плоть. Ми шануємо тих святих, які прославляли Господа на землі, а тепер, віримо, вони славлять Господа й на небі, і ми можемо до них звертатися у своїх молитвах. Чому ми наполягаємо на тому, що є святі, сила життя яких була такою, що вони можуть і донині бути нашими посередниками та заступниками у престолу Всевишнього? Тому, що ми знаємо, що Господь є Богом не мертвих, а Богом живих, Він дає Свою силу Своїм обраним як на землі, так і на небі.
Ми переконані, що все те особливо характерне, що відрізняє нас на землі, відрізняє нас і на небі та залишається з нами й після смерті. Якщо люди, яких ми зараз називаємо святими, подвигом життєвим засвідчили, що вони люблять людей, люблять Бога і моляться за нас протягом земного життя, є молитовниками за нас, і вже тут ми відчуваємо силу їхніх молитов, то чому ж їхня молитва повинна зупинитися тоді, коли вони відходять у той світ, коли вони навпаки наближаються до обличчя Того, Кому молилися раніше?! Саме тому, ми переконані, що ті, хто зробили свій молитовний подвиг своїм кредо, своїм характерним і особливим подвигом у житті, не зупинять його здійснювати і посмертно.
Ми звертаємося до них: «Усі святі землі нашої, помоліться за нас!». Звертаючись до них, ми згадуємо їхній земний шлях, згадуємо їхні відмінності, їхні особливості, їхні падіння, їхні вставання. Тому що ніхто не без гріха, окрім Господа, і кожен святий такий близький нам тому, що колись, згрішивши раз, він встав, попросив у Господа прощення і пішов далі, згрішивши знову, він встав, не залишався лежати, а піднявшись і вдруге, і втретє, і вп’яте, продовжив свій рух до Господа. Недаремно ми кажемо «подвиг». Подвиг — це рух, «подвижка», рух у сторону. Словом «подвиг» можна називати рух в сторону обмеження своїх пристрастей і руху до Господа.
Ці люди зробили те, про що колись писав блж. Августин. Він говорив: «Чому можуть спасатися й ті, й інші, а ти, Августине (звертається він сам до себе у своїй сповіді), не досягаєш цього, вони досягли?!». Разом із блж. Августином ми ставимо собі питання: чому твої земляки, всі ті, хто подвизалися на цій землі, зуміли пройти цей шлях, а ти не можеш? Чому ти знаходиш відмовки для того, щоб не встати вранці й не піти до храму, для того, щоб не звершувати вечірнє або ранкове правило, для того, щоб применшити себе тоді, коли ти відчуваєш, що саме цього вимагає від тебе та чи інша ситуація? Проявити своє терпіння, проявити свою лагідність, смирення, свою незлобність. А ти не можеш. Чому так? Чому ти знову і знову йдеш, неначе на гачку своїх пристрастей тоді, коли ти точно знаєш, що тисячі й тисячі людей могли зробити інакше, і тепер ми бачимо їх на святих образах?!
…У храмі я часом говорю своїм парафіянам: «Подивіться наліво і направо, подивіться на святий іконостас, гляньте, там перебувають наші найближчі родичі. Це не просто якісь чужі люди, це наші найближчі». Я радий, що в мене є можливість своїм тілесним зором, своїми тілесними очима дивитися на них, тому що саме споглядання навіть їхніх іконописних зображень ще раз і ще раз надихають мене, вони неначебто маркери, маяки, які, постійно перебуваючи незмінними, нагадують мені, де немає мілини, де я не потраплю в кораблетрощу мого земного життя.
Прп. Серафим Саровський якось говорив, запитуючи в себе, чим відрізняється грішник, який гине, від того, який спасається. І він сам собі відповідав, що не вистачає одного — рішучості. От цієї рішучості нам не вистачає. Рішучості дитячої по-простому, але і мудрої по-дитячому. Цей момент, коли апостол Петро на горі Преображення сказав Господу, що встановімо тут три кущі й будемо тут разом із Тобою (Мф. 17: 1), — це рішучість бути з Господом. Нехай, проста, нехай не зрозуміла нашим сучасникам, але рішучість бути з Тим, Хто є Подавцем життя, Хто є Єдиним, Який здатний зробити наше життя осяйним.
Святі осяяли цю землю — це не означає, що вони самі просвітилися цим подвигом і тепер сяють перед престолом Всевишнього. Це означає, що ці святі осяяли всю нашу землю, вони просвітили підтвердженням того, що можна жити на цій землі й досягнути чистоти.
Жоден із них не мав простого життя. Чи просте було життя в апостола Андрія, який теж був на цих землях? Чи просто закінчилося життя свт. Климента Римського, який тут завершив свій шлях? Чи просто завершилося життя у свв. Бориса та Гліба? Ні! Чи такий простий був подвиг прв. Антонія і прп. Феодосія, всіх преподобних Києво-Печерських, та й прп. Сергія, прп. Никона, прп. Серафима Саровського, прпп. Амфілохія та Іова Почаївських? Ні. Кожному з них досталася своя жменя солі, але вони всі ці випробування зуміли побороти упованням на Господа. Не упованням на свої сили, не надією на те, що вони самі впораються, а лише надією на Творця. Волею Божою і милістю Божою, як говорить апостол Павло, я є те, ким я є.
Всі ті люди, яких ми сьогодні згадуємо, — а це в першу чергу люди, — в молитвах до яких ми будемо сьогодні з вами звертатися, це ті люди, які побороли в собі людськість і наблизилися до Божого. Гортаючи сторінки Святого Писання, дивуюся тією простотою викладення святими апостолами. Здавалося б, вони писали найбільш важливу книгу в нашому житті, але при тому ця безхитрісність, простота, доступність. Чому так? Простота завжди проста, і святість завжди проста.
У наш ХХІ, такий зрозумілий, такий обізнаний, вік я бажаю, щоб ми навчилися у святих простоті, щоб ця простота переслідувала нас. Кожен із нас пробує в чомусь похвалитися один перед одним, розповісти такого, чого інший не знає, мовляв: «я взагалі розумніший за тебе», або «я сильніший за тебе». Я не уявляю таких суперечок між святими. Я уявляю собі, що кожен із них максимально смирявся один перед одним, і саме тоді з самих небес їх осяювала Божа посмішка. Тоді, коли вони смирялися перед навіть їх гонителями, як це було у ХХ ст., тоді, коли вони смиренно йшли на розстріл або на поховання живцем у власноруч викопаній могилі, — проявляли таке смирення, що й ангели дивувалися.
У ХХІ ст. нам не вистачає смирення. Я бажаю, щоб читаючи житія святих, які просіяли на наших землях, ми надихалися їхньою простотою та смиренням. Не простакуватістю (ні, не треба бути простакуватим), не примітивністю роздумів (ні, не треба бути примітивним), але простотою. Простотою та смиренням, що спасають.
Сьогодні я відчуваю себе також дотичним до цього свята. Я чомусь вірю, що і в моєму роді є теж святий, і він, молячись за мене, перебуваючи на небесах у Господа, стає одним із найголовніших моїх посередників перед Богом за моє життя. Мені тяжко, я, як і ви, як і більшість із тих, кого ви знаєте, — священників і єпископів, простих людей, владних і не владних. Ми губимося, ми втрачаємо себе, ми губимо ту нитку, що вела нас до спасіння, ми губимо ту дорогу, наприкінці якої бачимо Господа, — і розгублені стоїмо на роздоріжжі майже не щодня та не знаємо, що буде далі. Ось тоді ми звертаємося у своїх молитвах до всіх тих подвижників, які провадили свій подвиг із подібними сумнівами й терзаннями совісті. Вони не знали часом, куди йти, і тоді в порожню долоню, коли вже не було жодної надії на самих себе, вкладали лише одне прохання на Господа: «Господи, помилуй! Господи, прости!». Я бажаю, щоб ця проста молитва і це просте зітхання до Господа, яке, я переконаний, привело до святості тисячі людей, привело до святості й нас. Вітаю всіх вас, дорогі брати і сестри, з великим днем пам’яті тих людей, які продовжують молитися Господу за нас!
Нехай вас береже Бог!
Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні
Просмотров: 557