Апостол Павел сказав про себе своїм безрозсудним слухачам — галатам: «Живу вже не я, але живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Апостол мав право так сказати, але чи можемо ми так про себе говорити, та й чи заповідано це всім, або тільки обраним?
Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує роздуми Керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільського та Броварського Антонія над богословськими темами Апостольських Послань. У черговому випуску владика Антоній пояснює значення цих слів апостола Павла з послання до Галатів.
«Живу вже не я, але живе в мені Христос» (Гал. 2:20), — так сказав апостол Павел Галатам, відвідавши їх вдруге і написавши своє послання вже в Ефесі в 56 році.
Чому саме це запевнення було своєрідним підсумком усіх умовлянь Апостола до галатів? Тому що галатійські християни, палко прийнявши проповідь апостола Павла, після спілкування з ним не менш активно відгукнулися на настанови єретиків. Апостол Павел дуже здивований і засмучений був такою реакцією на проповідь спокусників.
Щоб підірвати авторитет апостола, єретики ретельно втовкмачували слухачам, що апостол Павел не був серед 12-и апостолів, що на нього не поширюється покликання їх, що він тішить галатів, стверджуючи, що не рятують справи закону, а тільки віра в Іісуса Христа.
Апостол Павел, відповідаючи легковажним і безрозсудним своїм слухачам, роз’яснює і доводить своє апостольське достоїнство, кажучи при цьому, що справи закону не виправдовують перед Богом.
До наших днів дожило це збентеження: якщо справи не потрібні й не важливі, то як віра стане чимось реальним і видимим? Тут не можна змішувати розуміння закону. Для християн апостольських часів «закон» був один — Закон Старозавітний. До того ж, він обріс великою кількістю «переказів старців», які заступали Істину. Про це і Господь у Своєму Євангелії не раз говорив, не раз і чинив усупереч такому «закону», порушуючи суботній спокій.
З цього слід зробити висновок: закон старозавітної людини, яка стала християнином, поступається своїм місцем вірі в Іісуса Христа і, звичайно, зобов’язує триматися Євангельських заповідей. Виконувати їх тільки зовні — мало. Вони повинні змінити все єство людини, змінити її серце, преобразити все життя. Ідеальним досягненням, вершиною цього шляху буде апостольська фраза: «Живу вже не я, але живе в мені Христос» (Гал. 2:20).
Апостол Павел мав право сказати це про себе, а чи можуть це ж повторити інші християни? Чи можемо ми сказати так про себе? Скоріше за все, ні. Принаймні, більшість не скаже про себе так.
Тепер подумаймо про те, чи всім це заповідано, або ж це для деяких, кому вручений дар від Бога і веління бути на чолі інших? У всі віки маси християн вважали за краще відповісти на це так: нехай хто як хоче, а ми ходимо в храм, визнаємо Бога, дотримуємося всього, що вважається благочестям, — і цього досить. Таке ставлення незмінно приводило віруючих всіх часів до одного — до обрядовірства.
Дотримуватися зовнішнього мінімуму «пристойностей», залишивши серце порожнім і вільним для будь-якого зла — значить стати на шлях фарисеїв. Вони весь закон і незліченну кількість «тлумачень» знали чудово, але це не зупинило їх бажання позбутися Христа. Знали й багато поколінь наших попередників, що мало тільки дотримуватися зовнішнього встановлення, але жити по-християнськи завжди важко і на це завжди вирішувалися не всі. Призвело це до всіх жахів революції та всього подальшого, що ми бачимо зараз.
Чи можна вийти з такого становища, що утворилося, і якщо так, то як? Власними силами — ні. Тільки Господь може створити диво, але щоб воно відбулося, треба Господу відкрити серце, пустити Його жити в ньому.
Але як конкретно це зробити? Почати з покаяння. Навіть той, хто вважає, нібито нічого поганого не зробив, може каятися в тому, що жив без Бога, ніколи Його не дякував, всім користувався (силами жити, здібностями, умовами, прикладами інших і т.д.), вважаючи нормою тільки брати й ні за що не дякувати. Чим щиріша і гарячіша подяка, чим серйозніше покаяння, тим рішучіший буде поворот життя, тим надійніша зміна життя, тим більше буде спрага жити з Богом.
Але якщо на це здатні, знову ж таки, одиниці, то чи можуть вони зупинити загальний «біг до смерті»? Не вони, а Бог може знайти вихід і дати ще можливість іншим прокинутися, одуматися.
А якщо звичайна людина, яка завжди ходив до храму і вважала, що апостольське твердження «Живу вже не я, але живе в мені Христос» для обраних і високих осіб, вирішить дати місце Господу в душі, то що їй робити? Відступитися і дати Господу місце у своєму житті, у своєму серці, тобто забути про своє «я», не зважати на те, чого «я хочу» або що «мені подобається», але все робити тільки так, як того хоче Христос.
А як дізнатися про це? З Євангелія. До того ж, будь-яку справу, навіть найнезначнішу, треба починати зі звернення до Бога — нехай тільки в душі, але з бажанням нічим не порушити Його волі — і, звичайно ж, приготуватися так чинити завжди, не зважаючи ні на що. Терпіння, рішучість, сталість, молитва і покаяння приводили багатьох (хоча говорили про це досить рідко) до радісного усвідомлення: «Живу вже не я, але живе в мені Христос».
Читайте також: Що є свободою для християнина?
У кожну людську душу Бог вкладає знання Себе
Чотири ступені, які ведуть до відпадіння від Бога
Митрополит Антоній пояснює, яким чином гріх Адама вплинув на кожну людину
Людина відповідальна за страждання та тління усього створеного Богом
Чому неправі ті, хто кажуть, що віри достатньо для спасіння?
Як навчитися радіти вічною радістю?
Благочестя — головна умова справжнього життя
Бути християнином — значить бути воїном Христовим
Головні відмінності законів Мойсея і Христа
Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!
Просмотров: 234