Що надихає християн вирушати у великі хресні ходи?
Оскільки Бог створив людину, давши їй не лише душу, а й тіло, то цілком логічним, справедливим та природнім є те, що й прославляти людина повинна Свого Творця не лише душею, а й тілом. А тому такі речі, як, до прикладу, піст та поклони є невід’ємними частинами християнського благочестя. Звичайно, що як тіло не існує окремо від душі, так і ці зовнішні прояви боговшанування повинні поєднуватися з молитвою, читанням слова Божого, внутрішнім випробуванням совісті – саме тоді таке тілесне поклоніння Богові буде корисним для людини та освячуватиме її духовно-тілесне єство.
Одним з особливих видів поклоніння Богу, у якому християнин прославляє Свого Творця, поєднуючи тілесний та духовний подвиги, є хресний хід. Зокрема, тут мова йде не просто про звичайні процесії навколо храму у дні престольних свят, а саме про великі хресні ходи, які мають характер пішого паломництва до святинь та під час яких християни, вириваючись на якийсь час із життєвої суєти й витрачаючи свої фізичні сили, молитвою прославляють Господа та свідчать перед світом про свою віру у Бога, про свою вірність Церкві та про готовність іти за Христом навіть на Голгофу.
І сьогодні православні християни беруть участь у таких великих хресних ходах. Зокрема, на теренах західних регіонів нашої Батьківщини існує непорушна традиція пішого паломництва вірян Української Православної Церкви до Почаївської Лаври. Цьогоріч напередодні дня Успіння Пресвятої Богородиці, попри усі перешкоди, до цієї обителі прибули тисячі хрестоходців.
Що ж надихає людей брати на себе такий особливий подвиг? Читайте у матеріалі редакції «Церковної Православної газети».
«Це — Рай на землі, там — Богородиця поруч»
Тамара, Рівненська єпархія
Піти в цей Хресний хід мені порадила знайома років чотири-п’ять тому. Коли ми брали благословення у нашого батюшки, то він нас благословив і попередив готуватися до спокус. Так і сталося. Тільки виїхали з чоловіком на авто, як у нас колесо пробило. Нас це не зупинило, колесо ми замінили і наздогнали колону, яка вийшла з Кам’янця-Подільського. Але про себе тоді подумали, що, напевно, дійсно це блага справа, угодна Богу і неугодна злим силам.
Коли ми почали йти цим Хресним ходом, то перше, що відчули, це силу молитви. Йде багато різних людей — старих і молодих, діток, і всі моляться, хтось читає Іісусову молитву, хтось — «Богородице Діво, радуйся», інші православні піснеспіви співають, акафісти читають… Одним словом, вливаєшся в цей молитовний потік тисяч людей — і одразу тебе огортає така благодать, що здається, що ти вже десь не на землі, а на небі.
Потім, коли ти вже день-два так ідеш, то й втому відчуваєш. Ноги, які, звісно, набиваєш, болять. Був у мене один такий момент, коли я так втомилася, що вже, здається, сили не було, але я побачила попереду хлопчика, років 16, він на милицях ніжку за ніжкою пересуває, і тоді я подумала: «Така хвора людина йде, а ти починаєш думати, що там щось болить». Звідси й сили після цього з’явилися, ідеш, молишся разом з усіма, і здається, що ти вже не йдеш, а пливеш. Такої сильної благодаті ніде не відчути.
Бувало, що вночі лягаєш втомленим, а вранці починаєш йти і знов про все забуваєш. Поряд ідуть люди, кожен розповідає про своє. Були й люди, які зцілилися від раку самі чи їхні рідні. У однієї жінки чоловік мав останню стадію раку. Після того, як вона перший раз пішла у хресний хід, він виздоровів, і тепер вона весь час ходить. А потім на третій раз він вже й сам пішов. У сина тієї жінки, яка мені порадила піти в цей Хресний хід, теж був рак — головного мозку. Вона пішла з молитвою про нього, і, коли повернулася додому, минув деякий час, він здав аналізи і виявився здоровим.
Я сама молилася за дітей, за внуків. Син зовсім відійшов від Бога, дітей своїх не водив до церкви. Я молилася і сталося чудо: син привіз своїх дітей до мене на декілька місяців, вони ходили з нами до храму, причащалися. Для мене більшого щастя і чуда не могло б і бути. Те, що я просила, Господь дав.
Друге, що мене до сліз вразило — це ставлення людей, які нас по дорозі зустрічали, годували. Було видно, що вони вдячні за ту молитву, той подвиг, які звершують ті, хто йде цим Хресним ходом, і намагалися, кожен чим міг, якось віддячити. Подати хоча б кружку води, заради Господа. Ти йдеш і бачиш цих людей, як вони дякують, як вони стоять навколішки перед іконами, хрестяться, це просто не можна передати. Йдеш і думаєш: Господи, яка в нас благодатна країна православна, які добрі люди.
Тут ніхто не те, що поганого слова не скаже, поганої думки не допустить, всі один одному допомагають, останнє віддають.
Було таке, що йду, а переді мною лежить декілька тисяч гривень, хтось згубив. Піднімаю і біжу слідом за людьми, запитую: «Це ваші?» — кажуть «ні», беруть і передають далі, ніхто і копійки не взяв. Ніхто навіть про таке не подумав. От така любов між тими людьми, така взаємовиручка, взаємоповага, що хочеться кожного обнімати, кожному щось добре сказати. Ти дійсно відчуваєш себе, як серед братів та сестер.
Тому, напевно, й здається, що це рай на землі, відчувається, що всі святі та Богородиця поруч.
Це помітно було навіть у дрібницях. Тільки подумаєш щось — все відразу збувається; ідеш, уже втомився, хочеться дуже пити, а вода закінчилася, і майже відразу під’їздить машина з водою. І таких моментів безліч.
Що тут багато говорити? Коли раз пішов, хочеться йти, йти і йти. І вже ніщо не страшить, бо там ти відчуваєш, що біля тебе Богородиця, що Небо близько, і нічого більше й не хочеться.
«Без молитви до Матері Божої — важко в житті»
Ольга, Чернівецька єпархія
Дізналися ми про цей Хресний хід від знайомих людей в храмі. Давно це було, ще коли йшли по кілька людей, спали під кущами на землі. Нам тоді сказали — йдіть, не бійтеся, а там Матір Божа допоможе.
Ми зібралися, взяли якісь плащі, кружку залізну і пішли. Тоді у нас було набагато менше речей, аніж ми зараз беремо. І люди якось обходилися. Вони могли йти в екстремальних умовах довше і більше надіялися на допомогу Божу. Не просто вірили в Бога, а ще довірилися Богу, повірили, що Господь не лишить, допоможе.
Було і так, що йшла вагітною (сину вже зараз 11 років), і дійсно Матір Божа допомагала. Йшли ми і з колясками, і в спеку, і в дощі, по багнюці по коліна, різні були ситуації. Але люди один одному дуже допомагають. Раніше особливо машин багато не було, але відчувалося, що йшла одна велика сім’я — дружна, православна. В нинішньому світі зараз дуже рідко ми можемо таке відчути. Ще в храм, коли приходимо, це там відчувається. Ми один з одним ділилися всім, що є. Чоловіки допомагали піднімати коляски, нести дітей. Як не було важко, але така взаємодопомога сильно укріпляла.
Дорога дійсно дуже важка, встаєш о другій, третій годині ночі, спиш на сирому, на кариматах, кочках, болить спина, ноги, все тіло іноді. Але ти терпиш все це, молишся до Матері Божої.
І дійсно ми йдемо до Матері Божої з молитвою про Її допомогу. І протягом усього життя цю допомогу дуже сильно відчуваєш. Якби не молилися до Матері Божої, дуже було б в житті тяжко.
В мене п’ятеро дітей, всім маю дати раду, всіх вивчити. Є заради кого і чого молитися. Для мене це найважливіша ціль.
«Те, що фізично тяжко, — це нічого, треба й постраждати, на те й називається хід Хресним»
Ярослав, Чернівецька єпархія
У Почаївський хресний хід я ходжу з 2016 року. До цього я чув про нього, бачив фото, відео, але там треба бути, щоб все відчути. До того, з 2014 року, я ходив у маленькі хресні ходи, в Хрещатик, інші. В той час я почав воцерковлятися.
Я якраз повернувся з моря. І потім відчув різницю між тілесним відпочинком і духовним. На морі я був сім днів, і вже так мені стало нудно, душа прагнула в храм, чогось духовного.
Це насправді ні з чим не порівняти, там така благодать, що не можна собі й уявити.
Емоцій багато, нові знайомства, нові піснеспіви, відпочинок на природі, спиш на свіжому повітрі, і вся суєта там забувається з першого дня.
В якийсь момент молитва вже ставала безперестанною, ти не відчуваєш ніякої брані, ніяких помислів, ти просто перебуваєш в радості і храниш себе в цьому стані.
Проходили по 30-40 кілометрів, а на другий день я прокидався таким відновленим, ніби й нікуди не ходив. А ще співали до півночі. Пасхальні пісні співали і колядки. Люди приїжджають з різних регіонів, у кожного свої якісь піснеспіви, дуже класно. Раніше не тільки з України, а з різних країн приїздили. Пам’ятаю, була така Василіса з Франції зі своїми друзями. В наші дні, напевно, в жодній країні такого Хресного ходу немає.
Що з вами буде, якщо ви щодня встаєте о третій, о пів на четверту годину, цілий день йдете, молитесь, співаєте? Цього року і раніше вставали. І так сім днів. А ще нам перешкоджали пройти в одне село, в друге не впускали, ми йшли полями, назад повертались. Було тяжко, спека непереносима.
І знаєте, чим більше нам забороняють, тим більше хочеться йти, бо знаєш, що на правильному шляху. Я думаю, що і навіть поліцейські, які нас супроводжували, віруючі вони чи не віруючі, хоча б трохи відчули ту благодать від молитви, від їжі, яку готували з любов’ю для всіх, і їх теж годували.
А ще пам’ятаю, як нас зустрічали в різних містах, коли ми заходили в Тернопіль, як люди реагували. Це вперше, здається, було, що зайшла така багатотисячна «колона любові». Бабці там плакали, православні люди роздавали все, що мали, щоб нас накормити.
Ми завжди намагалися, коли вже підходили до Лаври, йти в кінці, щоб хоч на годину продовжити цей час Хресного ходу. А цього року ми на цілий день більше йшли, полями красивими, босоніж по травичці.
Я скажу так: якщо ти йшов і щиро молився, то в кінці можна отримати такий дар, що потім на цілий рік запам’ятовується. Тому більшість людей чекають вже наступного року з нетерпінням.
Те, що фізично тяжко, це нічого, треба й постраждати, як Христос страждав, на те й називається хід Хресним.
«Найбільше моє бажання — щоб всі наші чоловіки йшли з нами у цьому Хресному ході, як і раніше»
Вікторія, Чернівецька єпархія
Мій син ходив з бабусею хресними ходами тут у нас по області ще змалечку. Десь він чув, що люди ходять у Хресний хід у Почаїв. І, коли йому було років 12, каже: «Мамо, а скільки часу йдуть в Почаїв? Я б хотів піти».
Я вічний працівник, увесь час на роботі, але коли мені 12-річна дитина каже: «Підемо у Хресний хід в Почаїв», — я задумалася. Через рік десь, це був 2014-й, нам сказали, що люди збираються йти, і син (йому вже виповнилося 13) каже мені: «Ну, що, мамо, йдемо?» — і ми пішли.
З того часу ми увесь час ходимо. Чому? Це нереально передати, треба піти та все відчути. Є хтось, кому було важко, людина раз сходила і більше не йде, а для інших це як «наркотик», тільки у хорошому розумінні цього слова. Ми за рік цього чекаємо, і якби нам хтось сказав, що у жовтні збирається Хресний хід, то ми за годину зібралися б і знову пішли.
Ми всі розуміємо, чому ми туди прагнемо, увесь час такої постійної молитви, море сліз, море покаяння, молишся цілу дорогу за все і за всіх.
Вже два роки молимося в першу чергу про мир. Майже кожен у Хресному ході — це мама, бабуся, сестра, дитина тих, хто зараз на війні.
Мій син зараз служить, я молюся увесь час за нього, за тих дітей, які з ним; не знаю, чи їхні мами моляться за них, але я за них усіх молюся. Йдеш, молишся за свою дитину, за чужу дитину, за тих всіх воїнів, які зараз на передовій, за їхнє керівництво, за тих всіх людей, які допомагають, за волонтерів.
І найбільше моє бажання — щоб наступного року всі наші чоловіки вже йшли з нами у цьому Хресному ході, як і раніше.
В інші роки були інші потреби: просили за сім’ю, за роботу, за навчання дітей. В інший рік йдеш і дякуєш за те, що рік прожив, усі живі, здорові. Дякувати завжди є за що. За те, що Матір Божа робить для нас, треба на колінах повзти, а не просто йти.
І так цілий день йдемо, молимося, якщо є можливість почитати Псалтир, читаємо. Хтось на ходу читає, хтось просто своїми словами згадує всі молитви, які знає, чи просто своїми словами молиться.
І різні історії чуєш. В моєї знайомої (їй зараз орієнтовно 40) були страшенні бородавки на руках, вона дуже соромилася цього. Коли їй було десь років 14, її у Хресний хід з собою взяла сусідка. Через деякий час після того, як вони повернулися додому, хтось, навіть не вона сама, помітив, що в неї абсолютно все зникло. Хоча до того, що б вони не робили, нічого не допомагало, випалять одну — на її місці з’являлись десять. І от вона вже стільки років постійно ходить і каже: «Як же я можу не піти?»
Я знаю бабусю одну, яка говорить, що коли вже не зможе ходити, то буде готувати їсти і передавати.
Ще одна жіночка молиться за свого безвісти зниклого сина. Розповідала, що пішло багато хлопців на виконання завдання і вісім воїнів не повернулося. Не перестає вірити, що він повернеться.
Були різні ситуації. Ще в перший рік, як ми пішли, була така дощова погода, що ми всі промокли до нитки. А мій син разів п’ять на рік хворів на страшну ангіну. Я взяла з собою ліки, але антибіотики забула, це була катастрофа. Йду і плачу, переживаю, щоб він не захворів. А він мало того, що не захворів, з того часу ні разу ангіни у нього не було.
Я не можу підібрати слова, скільки Бог дає сили, навіть на те, щоб не нити, що в тебе там щось болить. От за цим всім люди йдуть.
Ніколи не забуду того моменту, як ми підійшли до воріт Почаївської лаври і всі люди впали на коліна. Для мене це було вперше, я таких масштабів просто ще не бачила, коли ці всі люди почали співати «Царице моя Преблагая», те відчуття я, напевно, не зможу ніколи забути. Відчуття вдячності, що Матір Божа тебе сюди привела.
«Вийти з суєтного світу і тиждень віддати молитві»
Тетяна
Кожного разу, коли ми йдемо в цей Хресний хід, то просимо Бога пройти його достойно. Виходить це чи ні, це вже не нам судити. Але цей час, цей тиждень ми можемо весь віддати молитві. Вийти з цього суєтного світу і ні на що, крім молитви, більше не відволікатися.
Можливо, хтось може нікуди не ходити і молиться більше, ніж ми тут, але нам, немічним, легше, коли навколо всі моляться, цей дух молитви укріпляє.
Коли я перший рік пішла в цей Хресний хід, то зустріла одну стареньку бабусю, їй років 80 було, напевно. Ми з нею сіли на лавочці біля Троїцького храму вже у Почаївській лаврі, а вона мені каже: «Ох, ніжки болять, важко, але я пів року живу у згадуванні, а другі пів року молю Бога, щоб дав сил знову піти». А це було ще тоді, коли нас в дорозі не годували, палаток не було, було набагато важче.
Одного разу, коли ми з дітьми пішли, то була дуже дощова погода. Ми тоді ще без палаток були й шукали, де зупинитися на нічліг, в одному селі. Насувалася буря, а нашу групу, 15 людей, ніхто не пускав. Я зайшла зі своїм немовлям в одну хату, і мені сказали, що нас усіх приймуть. Тільки після цього зірвалася велика буря. Було таке відчуття, що Господь тримав її до тих пір, поки нас не прихистять.
Був ще один випадок, який я запам’ятала на все життя. Ми довго йшли, діти зголодніли, а в селі, в яке ми зайшли, ніхто не хотів навіть продати відра картоплі. Ми, вже не сподіваючись ні на що, заходимо в дуже стареньку хатинку, нас впускає дідусь. Подивився він на нас — і каже своєму внукові: «Сходи в льох, принеси відро картоплі та відро малосольних огірків».
Ми почали відмовлятися, що нам так багато не потрібно, а він нам: «Беріть, я ще засолю». Ці огірки були найсмачнішими в моєму житті. Так що навіть у тих селах, де нас не хотіли приймати, знаходилися все одно добрі люди, які могли останнім поділитися.
А ще що цікаво, цього року, коли ми йшли, нас всю дорогу благословляли. А в одному селі, де раніше нас постійно годували, одна дівчинка вийшла зі свого двору, стоїть і плаче, а потім підбігла до одного хлопчика, витягнула з кишені печиво, дала йому і побігла. Я сама, чесно кажучи, як побачила, що ця дитина плаче, наскільки їй боляче було від того, що вони не можуть нас прийняти, як завжди, розплакалась.
Але все одно нас дуже багато в цьому році годували, дуже смачно. Всю дорогу постійно давали пити. Знаєте, вода – це більше, ніж їжа, це — золото, особливо в таку спеку, яка була. Ті люди, які нам дають воду, ми їм дуже, дуже вдячні.
Цей Хресний хід — це велика частина життя, це ще й спілкування, дуже велике спілкування з іншими людьми, з інших областей. Ти знайомишся з ними, у тебе з’являється багато друзів. Цих людей хочеться знову побачити. Особливо це важливо для молоді, це дуже гарна можливість. Я знаю тих, які створили сім’ї. У моїх дітей, які не перший рік ходять у цей хід, вже купа друзів, вони завжди приходять в Лавру і там залишаються ще на свято всі разом. Є діти, які на моїх очах виросли, деякі з них вже священниками стали, в інших вже свої діти є, і вони з ними вже йдуть. Ціле життя.
«Розмова з Богом»
Наталка, Тернопільська єпархія
Чому я ходжу в Хресний хід? Розказати тут можна лиш про свої відчуття. Я от просто хочу поговорити з Богом. Хіба ж не так трактується молитва?
Хай, хто там що думає, а мені дуже не вистачає в рутині моїх роздумів про Нього… до Нього і з Ним. Там, серед поля, все по-іншому, і думається зовсім не так, як у механізованій музиці міста…
Мій перший хресний хід був роки чотири тому.
Памʼятаю: йду неходженою стежкою, ноги мочить холодна роса, а крізь високі жовті стіни соняхів починають пробиватися перші промені сонця. Людей багато йде, розтягнулись, читають молитви то тут, то там.
А ми з подругами на повні груди починаємо «Взбранной Воєводє…» і так, що той сміливий звук несеться стрімко хвилею над пшеничними полями та водночас тікає десь генде між яблуні, вниз до села попід тини, аби розвіяти туманну примарність.
І всміхаємося самі до себе від тієї необмеженості, від тієї вольності духу, що можлива тільки в Богові.
Закінчуємо акафіст Богородиці та, не залишаючи місця для паузи, починаємо Антифони Літургії, а потім — «Господи помилуй» на розспів: одне за одним, ще раз і ще раз — не спиняються наші душі.
Іду, співаю, і здається, що на тій величезній Землі більше нічого не існує, як от окрім цієї дороги, невиспаних нас і Бога. Думається мені: як добре, що є ось такі світанки, коли, ковтаючи довколишню красу, єдиним відчуттям, яке заповнює душу, є вдячність…
«Господи, дякую Тобі за все»
«Господи, помилуй»
Йду… Йду… Йду…
Чому?
«Цінні для науки» пояснення цьому не знайти, бо все, що криється в душі людській, то є велика таємниця.
Хай, що б там не казали, та ще ні разу обґрунтовано не було «чому люблю». Бо, що Любов? Любов це завше Бог.
Спілкувалася Валентина Гордійчук
Просмотров: 3159