На початку 2024 року були підбиті підсумки конкурсу «Люди, які вразили нас міцністю та жагою до відновлення», проведеного медіапроєктом «Незламні.CITY». Переможцем конкурсу став настоятель Димитріївського храму Української Православної Церкви у селі Пилиповичі Київської єпархії протоієрей Борис Ковальчук, котрий став відомий тим, що під час перебування на Київщині російських військ провів п’ять евакуаційних виїздів із села, особисто супроводжуючи людей та їдучи першим у колоні. Священник також доставляв до села гуманітарні вантажі, коли повертався із цих виїздів, та надавав підтримку його жителям у цей непростий час. Про свою діяльність на Київщині у лютому та березні 2022 року і обстановку, що тоді склалася там, а також про свої думки щодо теперішніх подій отець Борис розповів під час інтерв’ю на католицькій радіостанції «Радіо Марія», передає Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
Ведучий Максим Приступа і отець Борис почали розмову з питання про те, чи очікував священник початку війни та чи готувався до неї. За словами настоятеля Димитріївського храму Пилиповичів, він вважав збройну сутичку між Україною і Росією імовірною в майбутньому, однак не очікував її початку саме 24 лютого 2022 року. Розповідаючи про свій особистий досвід, а саме про те, що він опанував багато професій і працював на різних роботах, вже будучи у священному сані, отець Борис підкреслив, що головними для нього неодмінно залишалися обов’язки священнослужителя, а світську посаду він обирав таку, яка б не суперечила його християнським поглядам.
Протоієрей Борис Ковальчук також докладно розповів про події у Пилиповичах у перші дні після початку російсько-українського збройного протистояння. Як відданий пастир, він залишився разом з жителями села в умовах входження туди російських військ та надавав їм духовну і матеріальну підтримку.
— Якими інстинктами Ви найперше користувалися в перші години окупації? Я маю на увазі — можливо, це грубо звучить — інстинкти священника, батька, чи, можливо, як військовий, мобілізовувалися думками і зусиллями?
— Ніяк. В армії я не служив, до військової справи не мав ніякого відношення, тому з повагою віднісся до тих хлопців, які відразу зорганізувалися в якусь місцеву тероборону, які охороняли, патрулювали вулиці днями, ночами, коли ще не було окупації, коли бої точилися трошечки дальше від нашого села. Коли хлопці почали готуватися до якоїсь оборони, я фактично брав таку участь: принеси, подай, почухай, тому що я на цьому не розумівся взагалі, але показував своєю присутністю людям, що я з ними. А коли зайшли російські війська, я повернувся в село, і через декілька годин по завершенні богослужіння прийшов староста села і попросив, щоби я сходив до росіян, які зайшли, — а це було 74 бойових машини, з військовими зайшли на околицю села — попросити, щоб вони не глумилися в селі, щоб не били нікого, не стріляли, тому що село переповнене дітьми, жінками, стариками. Крім місцевих жителів, до нас ще приїжджали Київ, Ірпінь, Буча… <…>
І через декілька днів ми опиняємося в оточенні, ще через декілька днів в село заходять танки. <…> Я пішов, поспілкувався. Вони наче зрозуміли, я їм пообіцяв, дав таку гарантію, що нацистів немає (це їх цікавило), ЗСУ немає, село мирне, спокійне. Вони наче так: буде перший прецедент — ми нікого жаліти не будемо; поки село тихе, нехай собі сидить тихо. І на другий день уже вони прийшли в село, вскрили магазин, набрали собі якихось продуктів, і я попросив у них дозвіл на виїзд людей… «Дайте мені годину-дві, я зберу людей, і ми виїдемо».
Єдине, що змінилося в житті храму, — це те, що з моменту початку війни богослужіння в храмі звершувалось кожний день. Навіть тоді, коли мене не було, люди приходили і вранці, і ввечері (ввечері за світлового дня, щоби за темряви ніхто не ходив по вулицях, це була принципова вимога), але люди молилися і вранці, і ввечері, і серед білого дня будь-хто міг прийти навіть тоді, коли мене не було. В хаті на території храму, де живе моя сім’я, жили мої помічники — щонайменше троє людей жило — тобто храм відкривали завжди, коли потрібно. Молитва була посиленою. Це перше, що ми почали робити, — молитися за свій народ.
Отець Борис розповів і про низку страшних випадків, пов’язаних з бойовими діями на Київщині, з якими стикнувся особисто. Зокрема, він згадав про свою поїздку до селища Бородянка, яку здійснив, щоб забрати тіла загиблих:
— … коли ми прописуємо собі кожен раз, як потрібно поступати, тому що так поступав Христос, тому що я це бачив у Євангелії, я про це читав у Євангелії, оця норма поведінки Христа і в критичній ситуації, під час окупації і мною керувала. Тобто я собі відповідав багато разів, навіть тоді, коли потрібно було забирати загиблих наших воїнів і вбивця сидів і чекав. Взявши телефон своєї жертви, телефонував родичам, друзям: «Приходи, забирай. Я убил твоего героя. Только сам не бери: он заминирован». І три дні ніхто не йде. Я про це не знаю. В кінці третього дня мені повідомляють, що з ними отака ситуація, з цими двома хлопцями з нашого села, які в Бородянці загинули. І три дні — і мене запитують: «А хто ж піде?» Пауза… І в моїй свідомості одне запитання: а Христос пішов би? От, Борисе, з цього моменту або ти йдеш і їх забираєш, або ти кладеш хрест на престолі, просиш перед людьми пробачення і ідеш звідси геть. Ідеш геть. І я сказав хлопцям: «Завтра зранечку — тому що це вже була десь четверта вечора, вже пізно — завтра зранечку, після богослужіння я піду. Мені потрібен бус, когось попросіть. Я піду». Це такий критичний момент, в якому людина вибирає: або з Христом, або без Христа.
Під час бесіди також було порушено питання про християнське осмислення явища війни та подій сьогодення, у зв’язку з чим протоієрей Борис Ковальчук зауважив: «Церква виживає, Церква в тих умовах, в яких є сьогодення війни, виживає і дивиться на сьогодення з висоти. Якщо ми втратимо вертикаль людського життя, ми втратимо цінність горизонталі людського виміру життя. Тому обов’язково навіть і під час війни у нас повинна бути чітко вироблена в наших серцях, в свідомості вертикаль буття мене під час війни».
Ведучий і священник обговорили також значення віри в житті народу. Отець Борис розповів про випадок, що стався в Сербії під час бомбардувань наприкінці 1990-х років, коли в день, на який було призначене весілля, у селі було значно пошкоджено храм, де мало бути звершене таїнство Вінчання. Попри це жителі села виклали із побитої цегли стежину посеред храму, якою пройшли молодята, і таїнство відбулося. Згадавши про цю подію, настоятель парафії в селі Пилиповичі сказав:
— А чи сьогодні ми готові отак хвататися за соломинку віри в Христа, як за неї вхопилися серби, як єдину можливість вижити? Якщо ми втратимо віру в Бога, ми втратимо цінність українського народу, сенс буття українського народу. Християнство і є утворюючим фактором українця. Забрати християнство у українця — він не перетвориться на якогось аморфного умовного європейця, ні! Він залишиться чужинцем на території України. <…> В нашій свідомості за тисячу років прописані певні вчинки, певні погляди, певні дії, як наші пращури оцінювали якісь події і як вони себе вели. Вони якось прописали код нам, і ми вже це сприйняли на генетичному рівні як фундамент. А далі ми вибудовуємо своє життя, країну сьогодення з цим фундаментом. Хтось його руйнує, хтось його делікатно ремонтує, хтось будує щось нове, але це той фундамент, на якому стоїть Україна. Тому для мене важлива ця вертикаль.
Розповідаючи про евакуаційні виїзди із села, протоієрей Борис Ковальчук, серед іншого, зауважив:
— Не було ніякого «зеленого коридору» ніколи! Навіть там, де вже мені, коли я повертався в Пилиповичі, говорили, в Житомирі, на Рівненщині, на Тернопільщині, що «зелений коридор» у вас там по Варшавській трасі, я зустрічав двічі міни, я зустрічав війну. І мене не пропускали в Бородянці на кругу, де я вже бачу: ось, за річкою Здвиж моє село; ось, показую людям храм: «Бачите, ось туди я їду!» — Ні. Разворачиваться. Разворачиваться, нельзя. Тобто «зелених коридорів» не було. Ми їхали наугад, і я людям перед кожним виїздом говорив якийсь інструктаж, як би я себе вів в тих чи інших ситуаціях, адже ми мали проїжджати дорогу, по якій з Бородянки на Макарів регулярно їздили російські війська.
Настоятель Димитріївського храму в Пилиповичах також відповів на запитання ведучого про ставлення російських військовослужбовців до нього.
— Отче, про Ваше спілкування з окупантами. Як окупанти ставилися до Вас? З повагою, бо Ви ж священник все ж таки? Чи питали, яку церкву Ви представляєте? Як відбувалися ці діалоги?
— Цікаво, Ви єдиний, хто поставив мені таке запитання цікаве. Я Вас здивую: жоден росіянин не запитав мене, якого я патріархату. Не запитав мене: я православний? Чи, може, скажімо, буряти, які мене тримали в полоні, чи чеченці не запитали мене: «А що це в тебе за одежа така? Якої ти релігії, кого ти представляєш?» Ніхто мене не питав з росіян, кого я собою представляю, представник якої релігії я є. А були випадки, коли, двічі, в мене стріляли на відстані 30-50 метрів. Один раз я вже був готовий до того, що ще хвилин п’ять — і мене тут розстріляють. Так себе вели росіяни, і я не спровокував їхню поведінку якимось чином.
— Ви були в той час в підряснику, з хрестом, так, я так розумію?
— Я завжди під час окупації з ранку до вечора був у підряснику з хрестом. Завжди. І я собі сам відповідав: якщо я помру, то краще я буду в підряснику з хрестом, аніж у шортах. <…> В підряснику я ходив завжди, і в якійсь мірі я собі відповідав: в мене на 0,01 % є більше шансів не бути вбитим снайпером, аніж в іншої людини, бо на підсвідомості, мені здається, в будь-якого воїна релігійний діяч — ну, це якось не відноситься до супротивника. Це якось трошечки інше. Може, варто його до себе підпустити і почути, що він хоче?
Наприкінці бесіди її учасники обмінялися думками стосовно того, що можна вважати чудесами, які відбулися за той час, поки триває війна.
— Хочу завершити чимось позитивним. Ми, християни, все-таки залежні від якихось надзвичайних явищ. Я розумію, що це не завжди правильно, але ми шукаємо чудес. От у Вас траплялися якісь ситуації, яким можна дати характеристику «чудо»?
— Два роки війни — і ми про це з вами спілкуємося. Подивіться на карту України і карту Російської Федерації. Невже це не чудо? <…> Подивіться на дії влади до війни. Сформульовується бачення того, що нам винесли вирок, про який нам не говорили, — ми вижили. Це вже чудо. Чудо, коли ми їхали з хлопцями двічі через міни, їх бачачи, знаючи, ми проїжджаємо. Чудо, коли біля нас стріляють, в нашу сторону стріляють, коли я бачу, що зброя наведена на мене, звучать постріли, я падаю, але швидкість мого падіння — і швидкість польоту кулі на відстані 50-60 метрів, 30 метрів… Це не чудо? П’ять разів я повернувся через блокпости — невже це не чудо?
Просмотров: 574