Синодальний відділ з соціально-гуманітарних питань продовжує серію репортажів про соціальну діяльність храмів Української Православної Церкви, особливості організації допомоги на парафії, практичні поради та досвід підтримки нужденних. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на сторінку у фейсбуці «Церква допомагає» публікує черговий репортаж із цієї серії.
Релігійна громада парафії в ім’я святителя Спиридона Триміфунтського у Святошинському районі столиці (проспект Леся Курбаса, 7д) почала проводити благодійні обіди щонеділі з 2012 року.
«Спочатку почали роздавати обіди біля храму, через деякий час перейшли далі, біля кінотеатру, і десь рік–півтора там годували. Потім почалась війна і адміністрація дозволила годувати біля переходу. Причому, що цікаво, що це була ініціатива саме парафіян: запропонували, організувалися.
З початком повномасштабного вторгнення багатодітна родина, яка започаткувала добру ініціативу, виїхала, але люди продовжили.
«Найскладніше, звісно, було зимою. Тоді видавали їжу з буса, у ньому розкладали все та видавали. Раніше здебільшого приходили безхатченки, переселенці, а зараз — пенсіонери.
Саме безхатченків 25%, мабуть. Щонеділі годуємо десь 100–120, буває, 140 людей», — розповідає клірик храму, протоієрей Димитрій Бадюк.
За півгодини до початку обіду черга починає формуватися, але перед тим усі підходять до Олександра, який допомагає у приготуванні та організації, за паперовим талончиком.
«Талони допомагають розподілити черговість. Спочатку підходять люди на візках, та ті, кому важко ходити. Спершу деякі прямо сварились, влаштовували суперечки. Паралельно це ще можливість підтримувати спілкування, дізнатись чи потрібна якась допомога».
Інна — одна з парафіянок, задіяних у приготуванні обідів — виносить каструлі на вулицю, де за столиками її чекають інші помічниці.
Хліб та солодка випічка розфасовані по окремим пакетам. Гарячу першу страву розливають або в одноразовий посуд, або в посуд, який люди приносять з собою.
«Завдяки нашій громаді і святителю Спиридону ми годуємо людей. Можливо, обіди не такі шикарні, але це завжди свіжа домашня їжа. Суп, каша, підлива, чай. Ну і якісь смаколики: печиво, цукерки по можливості. Звичайно, все залишить від бюджету. Намагаємось десь зекономити на іншому, щоб приготувати якіснішу їжу. Раніше видавали у посуді, який закривався. Зараз перейшли на одноразовий, хтось приносять свій. У кого немає – даємо тарілку, прибори, щоб можна було їсти на місці. Деякі приїжджають до нас з інших районів, щоб спробувати суп, який готує наш прихожанин Олександр. Господь підтримує, навіть коли бувають такі життєві обставини, що здається, продовжувати неможливо. Якщо хочеш — зробиш. Знайдеться і час, і можливість, і ресурси», — розповідає Інна.
Перед початком трапези священник читає молитву та звертається до присутніх з коротким словом, де розповідає про сьогоднішнє Євангеліє.
Збоку від тротуару встановлено декілька столиків, щоб поїсти зараз.
«Останнім часом більше людей з’явилось. Деяких, хто зловживає, ми відвозили у лікарні, ребцентри. Буває, людина їде на зиму в ребцентр, а навесні повертається. Нам би хотілося, щоб було поруч приміщення, щоб ми могли відразу готувати і не було певних логістичних нюансів: наразі гарячу їжу доставляють прихожани. Дійсно буває важко: це ж люди. Хтось бурчить, чого мало дали, чого тому більше дали. Якось терпиш, бо якщо людина так реагує, то мабуть їй всередині тяжко, боляче. Не усім місцевим жителям з вікна подобається бачити, як збираються нужденні, як сюди приходять їх малозабезпечені сусіди зі старих будинків. Але пробуєш пояснити, підтримати якось, бо інакше неможливо. Але, слава Богу, основний склад помічників зберігається, хтось долучається, хтось йде. Люди тримаються, не депресують, сповідаються, причащаються і так легше продовжувати», — ділиться отець Димитрій.
Таїсії 71 рік. У яскравій синій шапці вона розкладає контейнери додому.
«Можете написати, що мені 17, бо від перестановки доданків сума не змінюється. Вижити зараз складно. Не хочеться нічого купувати, коли приходжу в магазин і дивлюсь на ціни. Беру кашу для чоловіка і сина, а сама доїдаю завжди суп. Раніше, коли ходила на роботу, то хотілось і те, і інше.
А зараз часто і не знаєш, чи потрібно тобі щось. Тут не тільки годують, а можна і словом перекинутися з людьми».
Для недільного обіду Олександр щоразу варить вдома 50 літрів гарячої страви.
«На постійній основі допомагають десь 20 людей. Але це не всі, буває, що хтось приготував кашу чи купив і привіз хліб, а сюди не прийшов. Є помічники, які фасують або стоять на роздачі. Бачите, все розраховано, все розібрали. Людям подобається гороховий суп, у піст часто готуємо його. Якщо я готую один, то на приготування йде майже доба: все купити, привезти, почистити, помити посуд. Допомагає молитва. Коли якісь довгі процеси, вмикаю аудіокниги, лекції, пісноспіви. З молитвою і час швидше йде. Вже знаємо, що на 50 літрів супу потрібно, наприклад, 400 грамів солі. Навчився з часом готувати супи, м’ясні підливи.
Люди приходять дуже різні. Деякі з них ніколи не казали слово “дякую”, їм було все не так, вони могли сваритися у черзі. З часом все змінюється, це вже маленька перемога і радість. Ті, хто готують і роздають, теж втомлюються. Якщо священник підтримує, дає поради, спілкується — це дуже важливо».
Обід закінчився. Дехто підходить за добавкою, дехто — до священника і помічників зі словами вдячності.
«На наших обідах ми не питаємо про релігійну чи конфесійну приналежність, не беремо обіцянки ходити в храм.
Наше завдання — нагодувати. Людина приходить до Бога, коли благодать торкнеться серця. За 13 років всяке бувало. Священнику трохи простіше: сповідаєш і розумієш, що людина дуже легко падає і дуже важко встає.
Ми робимо свою справу, годуємо людей. Не заради того, щоб вони воцерковилися, до цього неможливо примусити. На Різдво у нас була цікава акція: ми давали кожному окремі пакуночки, де зібрали солодощі, теплі шкарпетки. Скільки було радості, справжньої радості: і у тих, хто отримав подарунок, і у тих, хто дарував. І це вже диво. Чому люди це роблять? Якщо задуматися, можна знайти Бога у таких простих речах, бо Христос може так змінити людину, щоб вона власний час і ресурси витрачала на чужих людей.
Чим більше собі намріяти, що от ми будемо годувати, і через рік вони всі будуть стояти у храмі — тоді дуже розчаровуєшся і впадаєш у відчай. Приходять люди і слава Богу», — наголошує отець Димитрій.
При храмі святителя Спиридона Триміфунтського діє Волонтерська платформа «Святий Спиридон», яка об’єднує декілька напрямків.
Юлія Панченко, яка курує цю частину соціальної роботи, ділиться, що з перших днів повномасштабного вторгнення духовно-просвітницький центр парафії став тимчасовим притулком для 90 місцевих жителів, яких силами парафіян підтримували продуктами та обідами.
Зараз парафія надає допомогу безхатькам, переселенцям, постраждалим жителям Херсонщини, людям з інвалідністю, підтримує вихованців інтернатів, психіатричних диспансерів, з місць позбавлення волі, дітей з РАС, реабілітаційні центри.
«Велика частина допомоги зараз — підтримка захисників. Ми допомагаємо близько 30 бригадам ЗСУ: відправляємо посилки з продуктами, ліками, засобами гігієни. Також відвідуємо лікарні, передаємо постільну білизну, ліки для стабцентрів. Кілька разів проводили благодійні ярмарки, на яких збирали гроші для дітей з інвалідністю та ЗСУ. За результатами ярмарків придбали тепловізори, необхідну амуніцію захисникам, збираємо кошти на автомобілі для фронту. Я працювала при храмі, а з перших днів війни разом зі старшим сином, який пономарить при храмі, включилася в роботу. Навіть нецерковні люди передають допомогу, адже вони бачать, що нам не байдуже до чужого болю.
Найголовніше — це люди. Зараз дуже важко всім, але дуже важливо залишатися людиною, пам’ятати, навіщо ти тут».
Сторінка храму у Фейсбук: https://www.facebook.com/share/1BfZEmv1jE/?mibextid=wwXIfr
Просмотров: 243