Ми прагнемо не привілеїв, а рівних прав з іншими конфесіями. Про це ректор КДАіС архієпископ Білогородський Сильвестр написав у своїй публікації на тему мобілізації священнослужителів в умовах воєнного стану, передає Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ. Нижче з посиланням на Facebook-сторінку ієрарха публікуємо повний текст допису.
Останнім часом у медіа регулярно з’являється інформація про мобілізацію священнослужителів Української Православної Церкви. У церковному середовищі про ці факти висловлюють різні думки.
Перш ніж говорити про цю непросту проблему, слід наголосити, що Церква Христова завжди вважала війни результатом гріховності людської природи.
Однак, якщо стається військовий напад на нашу Батьківщину і наші рідні та близькі опиняються під прямою загрозою з боку агресора, тоді Церква не забороняє християнам брати до рук зброю, щоб захистити своїх ближніх та відновити справедливість. Саме в такій ситуації перебуває сьогодні Україна. Ми вимушені захищати свою свободу, свої домівки, своїх рідних і близьких. Ми також захищаємо українську культуру та навіть саму національну ідентичність українців. Отже, ми ведемо сьогодні справедливий захист від російської військової агресії, відстоюючи своє право бути вільною державою.
Відповідно, Українська Православна Церква, і я особисто повністю підтримуємо Збройні Сили України і підносимо молитви за українських воїнів.
Що ж стосується проблеми мобілізації священнослужителів, то варто зазначити, що вона стосується не тільки Української Православної Церкви, але й інших релігійних спільнот. Говорячи про це, треба чітко розрізняти юридичний та канонічний аспекти цього питання.
Почнемо з юридичного аспекту. З точки зору діючого законодавства, священнослужителі усіх конфесій, так само як і інші громадяни України, є військовозобов’язаними. Вони можуть отримати відстрочку від мобілізації за станом здоров’я, за сімейними обставинами або з причин догляду за хворими. У цьому відношенні священнослужителі нічим не відрізняються від інших громадян. Наприклад, священник, який має трьох і більше неповнолітніх дітей, має право на відстрочку і має її оформити у законний спосіб. Так само мають право оформити відстрочку ті, хто утримує батьків або інших близьких родичів з інвалідністю. Усі ці випадки чітко визначені у Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». І кожен громадянин має це знати та за наявності підстав для відстрочки оформити відповідні документи.
Також хочу підкреслити, що священнослужителі, так само як і інші громадяни України, мають виконувати вимоги закону щодо перебування на військовому обліку та своєчасного проходження військово-лікарняних комісій. Якщо священнослужитель порушує правила військового обліку, він сам ставить себе під загрозу, оскільки такі порушення передбачають певну відповідальність.
У листопаді 2025 р. була створена процедура бронювання священнослужителів. Це бронювання оформлюється через Державну службу України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). Однак, Українська Православна Церква не була включена до переліку релігійних організацій, які належать до критично важливих. Тому, на жаль, духовенство нашої Церкви не може претендувати на бронювання через ДЕСС. Також священники УПЦ не можуть нести служіння у Збройних Силах України в якості капеланів.
Отже, треба чітко усвідомлювати, що з юридичної точки зору Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) мають право мобілізувати будь-якого священнослужителя УПЦ, якому не виповнилося 60 років і який не має оформленої відстрочки. Тут ми маємо бути відвертими: сам факт мобілізації таких священнослужителів не суперечить чинному законодавству. Правила мобілізації визначає держава. Церква в цій ситуації може закликати священиків дотримуватись національного законодавства, але й берегти свою совість від прямого порушення християнського віровчення у випадках мобілізації.
Проте, є ще й канонічний аспект цього питання. Тут треба згадати кілька важливих канонічних постанов.
27 апостольське правило прямо забороняє священику піднімати руку на будь-кого. Кожен священик, який наважився вдарити «вірного чи невірного», підлягає виверженню з сану. Цю норму підтверджено у 9-му правилі Двократного Собору.
Св. Григорій Ніський у своєму 5-му правилі говорить, що той, хто вчинив навіть мимовільне вбивство, не може бути священником. Іоанн Зонара у тлумаченні цього правила додає, що священик, який вчинив вбивство (хоча б і мимо волі), підлягає виверженню з сану. Св. Василій Великий у своєму 55-му правилі вказує, що священик, який вбив когось із метою самооборони, також підлягає виверженню з сану.
Усі ці правила чітко говорять про неможливість для священника чинити будь-яке насильство стосовно іншої людини. А це означає неможливість поєднати служіння священника зі служінням військового. Тому в Православній Церкві священникам суворо забороняється навіть брати до рук зброю. Тим більше для священника є неприпустимим брати участь у військових діях зі зброєю у руках.
Тому тут виникає очевидна проблема. З юридичної точки зору, священник може бути мобілізований на цілком законних підставах. Але з канонічної точки зору він не може брати до рук зброю. На жаль, ця проблема є неврегульованою в українському законодавстві. Якщо в мирний час в Україні діє право на альтернативну (невійськову) службу для тих, хто не може зі своїх релігійних переконань брати до рук зброю, то у військовий час альтернативна (невійськова) служба законодавством не передбачена. При цьому право на свободу сповідання релігійних переконань захищається Конституцією (ст. 35). Отже тут існує правова колізія, яка потребує додаткового врегулювання. Можливо, колись це питання буде вирішене на законодавчому рівні, але сьогодні ми маємо рахуватися з тією ситуацією, яка є…
Тут я бачу лише один можливий вихід. Священнослужителі, які були мобілізовані, мають одразу подати письмову заяву до керівництва відповідного ТЦК або відповідних військових частин про те, що вони не відмовляються від захисту Батьківщини, але при цьому не можуть брати до рук зброю і тому просять призначити їх на тилову чи господарську посаду. Мені відомі випадки, коли священники, які були мобілізовані, відмовилися брати до рук зброю, але при цьому вони залишилися в діючій армії, перебувають у зоні бойових дій та виконують роботи, які не пов’язані з безпосереднім виконанням бойових завдань.
Звичайно, тут залишається лише розраховувати на розуміння з боку військового керівництва. Однак, важливо не створювати конфліктних ситуацій. Священник – це служитель Христа, який має за зразком нашого Господа нести в цей світ мир та злагоду. Тому навіть у самих непростих ситуаціях треба шукати шляхів до порозуміння, а не до конфронтації.
Звісно, що і військове керівництво має з розумінням ставитися до священнослужителів, які підпадають під мобілізацію. На жаль, відомі випадки відверто зневажливого ставлення до священнослужителів нашої Церкви з боку працівників ТЦК. Відомі і зовсім прикрі випадки, коли на священників чинився тиск з вимогою, щоб вони перейшли до складу іншої релігійної організації та у такий спосіб отримали право обійняти посаду капелана. Усе це є однозначно неприпустимим.
Безсумнівно, якщо все ж таки священнослужителя було мобілізовано, то, на моє переконання, Церква повинна надавати своєму мобілізованому клірику всебічну підтримку в усіх сферах, та сприяти після завершення проходження військової служби його поверненню до повноцінного суспільного життя і пастирського служіння.
На жаль, дуже часто у засобах масової інформації Українську Православну Церкву зображають як ворожу до України структуру, яка нібито працює на інтереси агресора. І ці звинувачення священникам нашої Церкви регулярно закидають у спілкуванні співробітники ТЦК. Насправді ж, буквально з перших днів війни священики та єпископи Української Православної Церкви організували масштабну допомогу біженцям, вимушеним переселенцям і тим, хто опинився у зоні бойових дій. Вже в перші місяці війни щодня кілька тисяч людей отримували від волонтерів нашої Церкви продукти харчування та іншу гуманітарну допомогу. Соціальний відділ УПЦ постійно переправляє гуманітарні вантажі до прифронтової зони, де люди найбільше страждають від війни. Дитячим будинкам, лікарням, відділам соціального захисту, гуманітарним центрам, пунктам проживання біженців зусиллями духовенства та вірян регулярно передається гуманітарна допомога. На парафіях і в монастирях проводяться регулярні збори коштів і на потреби Збройних Сил України.
Не слід забувати і про те, що численні сини священників Української Православної Церкви або були мобілізовані, або пішли на фронт добровольцями. Вони зі зброєю у руках захищають Україну. На жаль, вже чимало з них поклали своє життя на полі бою.
Відтак, ми не прагнемо відокремитися серед інших громадян України як якась привілейована група, а лише прагнемо рівних прав у питаннях мобілізації нарівні зі служителями інших релігійних конфесій України.
Україна має бути державою, в якій усі громадяни користуються рівними правами. Будь-яка дискримінація за расовою, релігійною, соціальною чи іншими ознаками є абсолютно неприйнятною. Не зважаючи на розбіжності у релігійних переконаннях та приналежність до різних конфесій, ми всі є громадянами України і маємо право на гідне поводження. Якщо кожен з нас буде це пам’ятати і буде керуватися цим у своїх вчинках, ми зможемо у цивілізований спосіб вирішувати непорозуміння та разом працювати задля відродження України — нашої спільної Батьківщини.
Просмотров: 3648