Почесний професор церковної історії та східнохристиянських студій Мюнстерського університету (Німеччина) доктор Томас Бремер опублікував статтю, присвячену діяльності Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). У матеріалі, оприлюдненому на міжнародній платформі Public Orthodoxy, науковець аналізує історію створення Ради, її роль у державно-конфесійних відносинах та звертає увагу на ситуацію, що склалася після фактичного усунення Української Православної Церкви від участі в її роботі. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує статтю «”Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій”: чи справді вона всеукраїнська?» повністю.
Тридцять років тому, у липні 1996 року, було засновано Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій. Ініціатива виходила від Державного комітету у справах релігій. Спочатку голова Комітету (який тоді був підрозділом Міністерства культури) фактично входив до складу Ради. До 2005 року представники держави навіть підписували документи та заяви Ради.
З самого початку до складу Ради входили найбільші релігійні організації України: дві (на момент створення — три) православні Церкви, католицькі Церкви східного та західного обрядів, протестантські церкви різних конфесій та вільні церкви. Крім того, до складу Ради входили й досі входять єврейські та мусульманські організації. На її веб-сайті (https://vrciro.org.ua/) розміщені звіти про її діяльність, у тому числі у скороченому англійському варіанті.
Всеукраїнська Рада була створена як міжконфесійний консультативний орган, покликаний надати релігійним організаціям можливість обмінюватися думками щодо тем, що становлять спільний інтерес. Вона була задумана не як платформа для богословського діалогу, а радше як практичний засіб налагодження контактів між релігійними організаціями та висловлення їхніх спільних занепокоєнь щодо питань, пов’язаних з державою, щоб вони могли сформувати спільну позицію стосовно держави. Той факт, що Державний комітет у справах релігій – попередник нинішньої Державної служби України з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС) – допоміг створити Раду та підтримував її діяльність, свідчить про те, що її діяльність відповідала й досі відповідає інтересам держави. Також можна помітити залишки радянської традиції використання релігійних організацій у державних цілях.
Цей тісний зв’язок між політикою української держави та Радою став ще більш очевидним у 2023 році, коли український уряд почав вживати дедалі більше заходів проти Української Православної Церкви (УПЦ), яка – згідно з даними, наданими державою – досі залишається найбільшою релігійною організацією в країні. Влада звинуватила її у приналежності до Російської Православної Церкви, що сама УПЦ категорично заперечує. Про зусилля української держави щодо втручання в діяльність УПЦ свідчать кілька законодавчих ініціатив, кульмінацією яких став закон, що забороняє діяльність цієї Церкви (закон був ухвалений у 2024 році, але досі не вступив у силу). Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловило занепокоєння щодо заходів українського уряду. У Звіті Європейського Союзу про процес розширення за 2025 рік також містився заклик до України щодо покращення ситуації в цій сфері.
У 2023 році Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій приєдналася до цих державних зусиль проти свого члена-засновника. Для цього їй довелося порушити власні принципи і правила. Наприклад, згідно зі статутом, головування в Раді має змінюватися кожні шість місяців у алфавітному порядку за переліком членських організацій. І статут, і список членів доступні на веб-сайті. У вересні 2023 року настала черга УПЦ. Однак у серпні 2023 року інші члени вирішили – без залучення чи інформування УПЦ – пропустити її чергу та передати головування наступній спільноті, а саме адвентистам.
Відтоді УПЦ систематично виключають з усіх заходів Ради. Хоча УПЦ досі зазначена як член Ради, вона більше не отримує запрошень на засідання Ради. Однак згідно зі статутом Ради заяви можуть ухвалюватися лише одноголосно, тобто згоду мають надати всі організації-члени, включаючи й тих, що відсутні. Тепер, коли Рада відсторонила УПЦ, вона часто позначає свої заяви як «Заява членів Ради». В українській мові немає артиклів, тому немає різниці між «A Statement of Members of the Council» («Заява [деяких, не всіх] членів Ради») і «Statement of the Members», тобто «Заява всіх членів». Таким чином, створюється враження, що це офіційна заява Ради, що, однак, не відповідає дійсності – доки УПЦ не дасть згоди, Рада не може офіційно ухвалити жодного рішення. Якби Рада запросила УПЦ – як це від неї вимагається – її рішення були б не лише дійсними, а й мали б більшу вагу. Наприклад, УПЦ засуджує російську агресію так само, як і інші українські Церкви. Оскільки до травня 2022 року вона належала до Російської Православної Церкви, її присутність як підписанта зробила б заяви Ради ще більш переконливими.
Рада не розглядала ці процедурні питання. Опубліковані нею новини створюють враження, що вона функціонує у звичайному режимі. Деякі члени Ради висловлювали внутрішні скарги щодо дискримінації УПЦ. Однак державні органи мають у своєму розпорядженні кілька способів чинити тиск на релігійні організації. ДЕСС вирішує, чи будуть священнослужителі певної Церкви призвані до армії (УПЦ не входить до переліку організацій, звільнених від військової служби). Церквам, які намагалися захистити права УПЦ у Раді, погрожували виключенням зі списку організацій, звільнених від військової служби.
Члени Ради часто виїжджають за кордон – до Західної Європи чи Північної Америки. Наразі представники УПЦ більше не входять до їхнього складу. Тому для західної аудиторії важливо знати, що такі групи не представляють Раду в цілому, а лише численні релігійні організації України – не всі з них і, насамперед, не найбільшу з них. 15 липня до Києва прибула делегація Всесвітньої ради Церков. Згідно з інформацією на сайті Православної Церкви України (її предстоятель наразі очолює Раду), вони зустрілися зі «Всеукраїнською Радою». Однак УПЦ не була запрошена на цю зустріч. Натомість делегація окремо зустрілася з представниками УПЦ.
Коли міжцерковна та міжрелігійна організація мовчазно підтримує дискримінацію щодо одного зі своїх членів, західні церкви-партнери та світські організації повинні звернути увагу на цей факт. Розвиток верховенства права є ключовим елементом процесу вступу до Європейського Союзу. Однак верховенство права означає не лише реформування судової системи; воно стосується кожного рівня суспільства, і релігійні організації також мають його дотримуватися.
Просмотров: 159