ДОПОВІДЬ
ректора Київської духовної академії і семінарії
архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА,
виголошена під час
XVІ Міжнародної науково-практичної конференції
«ДУХОВНА ТА СВІТСЬКА ОСВІТА: ІСТОРІЯ ВЗАЄМИН — СУЧАСНІСТЬ — ПЕРСПЕКТИВИ»
на тему:
«Шляхи до автокефалії: світовий та український контексти»
Після Собору Української Православної Церкви, який відбувся 27 травня 2022 р. у Київському монастирі Феофанія, тривають напружені дискусії навколо питання про шляхи набуття нашою Церквою автокефального статусу. Серед єпископату, духовенства, ченців та мирян Української Православної Церкви висловлюються різні погляди як на нинішній канонічний статус нашої Церкви, так і на її майбутнє.
Слід сказати, що питання про автокефалію не є для нас новим. Його обговорення почалося ще з кінця 1980-х рр. Харківський Собор висловився, що наша Церква прагне повної канонічної незалежності. Зокрема, у зверненні до Президента України Леоніда Кравчука учасники Харківського Собору писали: «Ми не тільки одностайно схвалюємо і підтримуємо устремління Української православної пастви до повної незалежності, тобто канонічної автокефалії, але й робимо всі заходи, щоб законним шляхом вирішувалось це життєве питання нашої Церкви»[1].
Недивно, що в липні 1992 р. в Статуті відновленої тоді Київської духовної академії вказувалося, що «відродження КДА є кроком до набуття Українською Православною Церквою канонічної незалежності в єдності зі Вселенським Православ’ям» (Розділ І, п. 6)[2].
Таким чином, з самого початку існування Української Православної Церкви як самокерованої з правами широкої автономії її стратегічною метою вказувалося отримання автокефалії. Про це неодноразово говорив і покійний Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Так, у лютому 2009 р. на пряме запитання одного з журналістів: «То чи вам потрібен автокефальний статус чи ні?», Митрополит Володимир чітко відповів: «Цей статус має вінчати усі наші зусилля»[3].
Після того, як у січні 2019 р. патріарх Варфоломій видав Православній Церкві України (ПЦУ) Томос про автокефалію, дискусії щодо механізмів набуття Помісними Церквами повної незалежності стали особливо гострими та емоційними. Ці дискусії охопили все Світове Православ’я. Яким чином Помісна Церква може отримати автокефалію? Які кроки вона має робити на шляху до повної незалежності? Хто і як має цю незалежність визнати? Сьогодні на ці важливі питання даються різні, інколи взаємовиключні відповіді.
В цій доповіді спробуємо поділитися міркуваннями щодо поняття церковної автокефалії та шляхів її набуття, а також щодо подальшого шляху Української Православної Церкви.
Церква Христова: єдність у різноманітності
Треба почати з кількох очевидних, але вкрай важливих тез. У Нікео-Цареградському Символі віри ми сповідуємо віру у Єдину Церкву. Але, залишаючись єдиною, Православна Церква існує як спільнота, або краще сказати — родина Помісних Православних Церков. Кожна з цих Церков є адміністративно незалежною. Таким чином, Православна Церква існує як єдність у різноманітності.
В Православній Церкві єдність не перетворюється на повну уніфікацію, а різноманітність не руйнує єдності. На цю антиномію між єдністю та різноманітністю у Церкві вказував вже апостол Павел, називаючи Церкву Тілом Христовим. Главою цього тіла є Сам Христос, а усі ми є його членами або частинами (Рим 12, 4-5; 1 Кор 12, 27; Єф 1, 22-23; Кол 1, 18). Цей яскравий образ можна поширити і на церковний устрій: усі Помісні Церкви творять собою Єдину Церкву, тобто Єдине Тіло Христове. Між Помісними Церквами існує нерозривний органічний зв’язок, як і між частинами тіла. Жодна частина тіла, виконуючи свої функції, не може існувати окремо від усього тіла. Отже, множинність Помісних Церков не руйнує фундаментальної єдності між ними.
Єдність Вселенської Церкви проявляється в кількох важливих аспектах. Перш за все, усі Помісні Церкви, незважаючи на адміністративну самостійність, зберігають єдину віру, дотримуються спільних принципів канонічного устрою та богослужіння. Ще одним з ключових проявів церковної єдності є взаємне визнання Помісними Церквами дій одна одної. Наприклад, якщо людина прийняла хрещення в одній з Помісних Церков, це означає що вона стає членом всієї Вселенської Церкви. І навпаки, той, хто був відлучений від спілкування однією з Церков, вважається відлученим від усієї Вселенської Церкви.
В сучасній практиці церковного життя типовими проявами церковної єдності є також наради Предстоятелів та представників Помісних Церков, листування та взаємні візити Предстоятелів, обміни делегаціями тощо. Звісно, єпископи та пресвітери однієї Помісної Церкви можуть звершувати богослужіння спільно з єпископами та пресвітерами інших Церков, а миряни однієї Церкви можуть приймати таїнства в інших Церквах.
Оскільки Помісні Церкви перебувають у тісній єдності між собою, їх зазвичай звуть Церквами-Сестрами.
Автокефалія: визначення та змістовне наповнення
В сучасному православному канонічному праві повністю незалежний статус Помісної Церкви прийнято називати автокефалією (від грецького αὐτοκεφαλία, що буквально можна перекласти як самоочолення). Церковна незалежність проявляється у праві Помісної Церкви самостійно обирати та інтронізувати свого Предстоятеля та самостійно вирішувати питання свого внутрішнього життя (перш за все, це стосується відкриття єпархій, обрання та висвяти єпископів).
Незважаючи на те, що поняття «автокефалія» є ключовим для сучасного церковного життя, цей термін відсутній у постановах Вселенських та Помісних Соборів першого тисячоліття після Різдва Христового. Сучасне змістовне наповнення терміну «автокефалія» остаточно сформувалося лише протягом XIX-XX ст., коли тривав активний процес створення нових незалежних Церков. Саме у цей період оформилася і сучасна система Помісних Церков.
Однак, це не означає, що канони Соборів Древньої Церкви не містять уявлення про церковну незалежність. Можна вказати на низку соборних постанов, які прямо говорять при існування незалежних (або автокефальних в сучасному розумінні) Помісних Церков. Зокрема, 6-те правило Першого Вселенського Собору говорить про три авторитетні кафедри — Римську, Александрійську та Антіохійську, — які мають владу над певними територіями. Правило вказує, що в межах кожної з цих територій мають регулярно скликатися Собори на чолі з головним єпископом області. Саме ці Собори мають обирати єпископів. Також правило забороняє висвячувати єпископів без згоди головного ієрарха відповідної області. Отже, 6-те правило Першого Вселенського Собору чітко говорить про незалежність (автокефальність) Римської, Александрійської та Антіохійської Церков. Цікаво, що у цьому правилі згадані й «інші області», в яких мають зберігатися «переваги Церков», але ці області прямо не названі[4].
Особливо слід вказати на випадок Кіпрської архієпископії. Вона веде свою історію від святих апостолів і завжди вважала себе адміністративно незалежною від інших Церков. Однак, у IV-V ст. Антіохійська Церква неодноразово намагалася присвоїти собі право висвячувати єпископів для Кіпру. Цю суперечку розглянув Третій Вселенський Собор у Ефесі (431). Собор став на сторону кіпрських єпископів та визначив, що «предстоятелі святих кіпрських церков будуть зберігати недоторканим та непорушним … своє право самим здійснювати хіротонії благочестивіших єпископів». Ця постанова була закріплена 8-м правилом Собору. Отже, Третій Вселенський Собор визнав незалежність Кіпрської Церкви. При цьому у 8-му правилі Собору чітко вказана і головна ознака цієї незалежності: право Помісної Церкви самостійно обирати і поставляти єпископів, включно з Предстоятелем. Цей статус Кіпрської Церкви був згодом підтверджений 39-м правилом Трульського Собору.
Очевидно, саме по відношенню до Кіпрської Церкви вперше було вжито термін «автокефальна». Зокрема, він зустрічається на початку VI ст. у «Церковній історії» Феодора Анагноста (Кн. 2, гл. 2).
Цілком очевидно, що вказані канонічні правила містять поняття про церковну незалежність (автокефалію) та вказують на її ознаки. При цьому цитовані канони не встановлюють механізму створення нових автокефальних Церков. Собори лише констатують давню традицію незалежного буття певних Церков. Отже, канони древніх Соборів, нажаль не дають нам відповіді на питання, яким чином певна частина вже існуючої Помісної Церкви може отримати автокефалію.
Порядок проголошення автокефалії
Більшість Помісних Церков, які існують сьогодні, набули автокефального статусу протягом ХІХ-ХХ ст. Цікаво, що у цей період майже всі Помісні Церкви на шляху до автокефалії пройшли через непрості, інколи довготривалі конфлікти. Зокрема, Елладська Церква очікувала на визнання свого автокефального статусу протягом сімнадцяти років (з 1833 по 1850 рр.). Румунська Православна Церква домагалася визнання своєї автокефалії з правом виготовлення Святого мира більше двадцяти років (1864-1885). Православна Церква у Північній Македонії перебувала поза євхаристичним спілкуванням з іншими Помісними Церквами протягом п’ятдесяти п’яти років (1967-2022). Розрив взаємин Болгарської Церкви з Константинопольським патріархатом тривав майже сімдесят три роки (1872-1945)[5]. А автокефалія, надана у 1970 р. Православній Церкві в Америці, і до сьогодні не визнається Церквами грецької традиції.
Усі ці конфлікти свідчать про те, що Помісні Церкви так і не дійшли консенсусу щодо механізму проголошення автокефалії. І сьогодні у Світовому Православ’ї співіснують різні погляди на те, яким мав би бути цей механізм.
Перший з цих поглядів є традиційним для Константинопольського патріархату. З точки зору цієї Церкви, беззаперечне право надавати автокефалію Помісним Церквам має Вселенський Собор. Однак, Вселенські Собори не скликалися в Православній Церкві з VIII ст. У період же між Вселенськими Соборами, на думку Константинопольської Церкви, особливі прерогативи мають Константинопольські патріархи.
Виходячи з такого розуміння своєї ролі у Світовому Православ’ї, Константинопольські патріархи засвоюють собі у тому числі і ексклюзивне право видавати Томоси про автокефалію. Патріарх Варфоломій неодноразово говорив про створення автокефальних Церков як про добровільну «самопожертву» Константинопольського патріархату[6].
Цю точку зору Константинопольського патріархату цілком поділяють Церкви грецької традиції (Александрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Елладська)[7].
Принципово іншої точки зору дотримується Руська Православна Церква. У період після Другої світової війни РПЦ завжди наполягала, що кожна з Помісних Церков має право надавати автокефалію якійсь зі своїх частин. Інші ж Церкви лише беруть до відома таке рішення та включають новостворену Церкву до своїх диптихів.
Саме такий механізм надання автокефалії, зокрема, обстоював Московський патріарх Алексій І (Симанський).
Такий погляд на механізм створення нових автокефальних Церков є типовим не тільки для російських каноністів[8]. Вона має прихильників і в інших Помісних Церквах. Зокрема, про це свідчить той факт, що 5 червня 2022 р. Сербський патріарх Порфирій видав Томос про автокефалію Православній Церкві у Північній Македонії. Незважаючи на те, що Константинопольський патріархат не визнає цього рішення Сербського патріарха, все ж автокефалію Македонської Православної Церкви на сьогодні вже визнали Церкви Болгарська, Руська, Румунська та Чеських земель і Словаччини. 23 листопада 2022 р. Священний Синод Української Православної Церкви також визнав автокефалію Православної Церкви у Північній Македонії та вніс до свого диптиху ім’я її предстоятеля[9].
Розбіжності між Помісними Церквами у питанні про автокефалію спонукали до пошуку такого механізму проголошення церковної незалежності, який би влаштував усі Церкви. Однак, не зважаючи на ці розбіжності, підготовчої комісії у Шамбезі змогла розробити проект документу «Автокефалія та спосіб її проголошення». Оскільки окремі положення цього документу викликали суперечки, комісія продовжила його обговорення у 2009-2011 рр. Нажаль, остаточного консенсусу досягнуто так і не було, і тому документ про автокефалію не був включений до порядку денного Критського Собору[10].
Тим не менше, цей документ вказував шлях до можливого компромісу. Проект документу «Автокефалія та спосіб її проголошення» передбачав наступний порядок створення нових автокефальних Церков. На першому етапі питання про надання автокефалії мала розглянути Кіріархальна Церква тієї церковної області, яка претендує на автокефалію. Якщо на цьому етапі досягалася згода, тоді Константинопольський патріарх мав винести це питання на загальноправославне обговорення. Він же мав виступати і модератором цього обговорення. Якщо усі Помісні Церкви висловлювали згоду з проголошенням нової автокефалії, тоді Константинопольський патріарх мав підготувати Томос про надання автокефалії, який мали засвідчити своїми підписами Предстоятелі усіх Помісних Церков[11].
Отже, документ, створений Міжправославною підготовчою комісією, встановлював процедуру надання автокефалії, яка передбачала участь в цьому процесі не тільки Кіріархальної Церкви та Константинопольського патріарха, алей й всіх інших Помісних Церков. Однак, цей документ так і залишився проектом. Він не виносився на розгляд Собору на Криті у 2016 р.
Надаючи Томос про автокефалію ПЦУ, патріарх Варфоломій не дотримувався положень цього документу.
Фактори, які впливають на створення нових автокефальних Церков
Протягом історії на процес створення автокефальних Церков могли впливати різні фактори. Однак, цілком очевидно, що визначальним чинником проголошення автокефалій у ХІХ-ХХ ст. була державна незалежність тієї території, на якій планувалося створити автокефальну Церкву. Саме отримання державної незалежності Грецією, Сербією, Румунією, Болгарією, Польщею, Албанією стало головною причиною створення відповідних автокефальних Церков. Недивно, що і в Україні активна дискусія про отримання автокефалії розгорнулася після проголошення державної незалежності у 1991 р.
Новостворені автокефальні Церкви у своїх кордонах зазвичай узгоджуються з кордонами відповідних держав. І коли ці кордони зазнають змін, то можуть змінюватися і кордони Помісних Церков. Наприклад, Румунська Церква отримала автокефалію у 1885 р. в кордонах тодішнього Румунського королівства. Але після Першої світової війни кордони Румунської держави були суттєво розширені, і тому у 1925 р. Константинопольський патріархат видав новий Томос, яким визнав нові кордони Румунської Церкви і надавав їй статус патріархату[12].
Звісно, сама по собі державна незалежність не означає автоматичного створення незалежної Церкви. Для автокефального буття Церква має відповідати певним канонічним вимогам. Перш за все, щоб претендувати на автокефальний статус, Церква має мати достатню кількість єпископів і кандидатів в єпископи. Отже, в Церкві, яка претендує на повну незалежність, має існувати достатня кількість монастирів (оскільки кандидатами в єпископи виступають ченці), а також розвинута система пастирської підготовки. Без цього Церква просто не зможе існувати як автокефальна, оскільки буде змушена звертатися по допомогу до інших Помісних Церков.
Таким чином, щоб претендувати на автокефалію, Помісна Церква має досягти певного рівня розвитку. Образно кажучи, Церква має «дозріти» до автокефалії. Тобто, отримання повної церковної незалежності є результатом внутрішнього розвитку Помісної Церкви. Однак, як свідчить історія, Кіріархальна Церква зазвичай не бажає відмовлятися від своєї юрисдикції над певними територіями, і це породжує важкі конфлікти та церковні розколи.
Проблема канонічного статусу Української Православної Церкви
Після початку повномасштабного російського військового вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. питання про канонічний статус Української Православної Церкви набуло особливої гостроти.
В результаті 27 травня 2022 р. Собор Української Православної Церкви у монастирі Феофанія вніс докорінні зміни до Статуту про управління нашої Церкви. Зокрема, зі Статуту були видалені усі пункти, які передбачали залежність нашої Церви від Московського патріархату.[13] Крім того, Собор у Феофанії заявив про відновлення в Україні традиції мироваріння[14], і в квітні 2023 р. після більш ніж столітньої перерви в Києві знову було виготовлене та освячене Святе миро[15].
Однак, при цьому Собор у Феофанії не проголосив автокефалії нашої Церкви. І це є цілком зрозумілим. З історії ми знаємо, що самопроголошені автокефалії ніколи не визнавалися Світовим Православ’ям. Ті Церкви, які йшли шляхом самопроголошення своєї незалежності, потрапляли у довгу канонічну ізоляцію (зокрема, саме це сталося свого часу з УПЦ КП та УАПЦ). Незважаючи на всі розбіжності між Помісними Церквами у питанні про можливі механізми надання автокефалії, усі Церкви згодні в тому, що самопроголошення автокефалії є неприпустимим. Тому наша Церква не пішла цим хибним шляхом, і це дозволило нам зберегти спілкування з іншими Помісними Церквами.
Розмірковуючи над подальшим розвитком нашої Церкви, треба сформулювати кілька важливих тез.
Перш за все, треба чітко наголосити, що немає жодних канонічних перепон для отримання нашою Церквою автокефалії. Українська Православна Церква вже давно «дозріла» до повністю незалежного буття. Незважаючи навіть на важкі потрясіння військового часу, Українська Православна Церква залишається однією з найбільших Помісних Православних Церков світу. Станом на грудень 2022 р. до складу нашої Церкви входило 53 єпархії, 114 архієреїв, 12 148 парафій, 12 551 священників, 262 монастирі, 4 620 ченців та черниць. В нашій Церкві діють 18 духовних навчальних закладів, в яких станом на кінець 2022 р. навчалися 1 154 студентів очної форми навчання[16].
Для такої великої Церкви автокефалія є природнім станом. Ми вже бачили, що в історії неодноразово ставалися глибокі конфлікти саме тому, що Церква, яка «дозріла» до автокефалії та мала для неї усі необхідні передумови, не отримувала вчасно повної автокефалії.
Зазвичай таке штучне стримування автокефалії тієї чи іншої Помісної Церкви було пов’язане з імперською ідеологією, яка панувала в керівництві Кіріархальній Церкві. Зокрема, у ХІХ ст. грецькі ієрархи в Османській імперії усіляко протидіяли наданню автокефалії тим Церквам, які знаходилися на територіях, які відокремилися від Османської держави. Це була своєрідна «імперська інерція», яка породила низку церковних розколів.
Мені неодноразово доводилося чути один дивний аргумент проти автокефалії нашої Церкви. Нібито автокефалія є порушенням церковної єдності. Виборюючи автокефалію, Українська Православна Церква, мовляв, протиставляє себе іншим Помісним Церквам, і перш за все Московському патріархату. Тим самим, нібито руйнується церковна єдність.
Ця доповідь невипадково починається з наголосу на тому, що Православна Церква є єдністю у різноманітті. Са́ме інститут автокефалії і гарантує реалізацію цього принципу. Отримуючи адміністративну незалежність, Помісна Церква в жодному разі не відокремлюється від спілкування зі Світовим Православ’ям. Навпаки, вона отримує можливість зробити це спілкування більш насиченим. Тому і для нашої Церкви автокефалія не є протиставленням себе комусь. Це лише прагнення максимально розкрити всі ті унікальні дари, які подає нам Господь.
Отримання автокефального статусу є плодом свободи, любові та відповідальності у Христі. Отримуючи повну незалежність, Помісна Церква бере на себе особливу пастирську відповідальність за духовне вдосконалення врученої їй пастви.
Інколи доводиться чути, що Українська Православна Церква не може бути автокефальною, оскільки проти цього виступають парафіяни нашої Церкви. По-перше, навряд чи ми маємо право посилатися на думку парафіян, оскільки системних опитувань з цього приводу на парафіях не проводилося. А по-друге, не викликає сумніву, що під час війни, яку розв’язала проти нас Російська Федерація, ставлення духовенства та мирян нашої Церкви до Московської патріархії кардинально змінилося, і ми не маємо права ігнорувати цей очевидний факт.
Можливі шляхи до автокефалії Української Православної Церкви
Яким же шляхом ми маємо рухатися далі? Мені доводилося чути різні думки з цього приводу. Назву тут ті з них, які доводилося чути найчастіше.
Оскільки до 27 травня 2022 р. Українська Православна Церква визнавала себе самокерованою Церквою з правами широкої автономії у складі Московського патріархату, то перший сценарій, який інколи пропонують, — це офіційне звернення до московського патріарха з проханням про надання нашій Церкві автокефалії.
Вважаю такий сценарій неприйнятним. Очевидно, що буде зроблено все для того, щоб не дати чіткої відповіді на це звернення і поставити нашу Церкву в складне становище невизначеного очікування. Крім того, є ще дуже важлива моральна сторона цього питання, котра не уможливлює звернення до тих, хто відкрито підтримує військову агресію проти України.
Інший можливий сценарій — це аналогічне звернення до Константинопольського патріарха. Однак, і тут є очевидні складнощі. У 2019 р. патріарх Варфоломій вже видав Томос про автокефалію ПЦУ. І тому з точки зору Константинопольського патріархату автокефальна Церква в Україні вже існує. Це — ПЦУ. Формально патріарх Варфоломій закликав єпископат і духовенство Української Православної Церкви приєднатися до ПЦУ.
Але, по-перше, ми маємо аргументовані сумніви щодо наявності в єпископату ПЦУ апостольської спадкоємності, І хоча Фанар не залишає спроб обґрунтувати правочинність своїх рішень у відношенні хіротоній, посилаючись на історичні прецеденти (які не витримують критики[17]), проте саме концептуального пояснення так і не було запропоновано. А по-друге, за період з 2019 р. духовенство та віряни ПЦУ неодноразово проявляли відверту агресію проти громад нашої Церкви. І поки ці проблеми не будуть вирішені, ми не можемо вступати в євхаристичне спілкування з ПЦУ.
До того ж, як сказано, Українська Православна Церква має свою розвинуту внутрішню структуру. Для повноцінного існування ми не потребуємо приєднання до будь-якої іншої Помісної Церкви. Тому сценарій «приєднання» до будь-кого є для нас неприйнятним.
Після 27 травня 2022 р. Українська Православна Церква вже існує як повністю незалежна. І ми розраховуємо, що інші Помісні Церкви, побачивши нашу фактичну незалежність, дійдуть висновку про необхідність визнання нас в якості автокефальної Церкви.
Тому, як на мене, ми маємо сьогодні, перш за все, налагодити регулярну комунікацію з усіма іншими Помісними Церквами. Ми маємо активно доносити до відома Предстоятелів усіх Помісних Церков ті рішення, які були прийняті на Соборі у Феофанії і пояснювати справжній сенс цих рішень. Так ми зможемо підготувати надійний ґрунт для прийняття майбутніх рішень на всеправославному рівні.
Однак сьогодні наш основний пастирський обов’язок — це молитва за українську перемогу. Також ми маємо активно допомагати усім нужденним, усім, хто постраждав від цієї страшної війни. Ми маємо бути з українським народом у біді, яка прийшла на нашу землю.
[1] Українська Православна Церква на межі тисячоліть: Документи і матеріали. К., 2012. С. 57.
[2] Статут Київської духовної академії Української Православної Церкви. Зареєстрований 29 липня 1992 р. Арк. 2. Архів КДАіС.
[3] Митрополит Киевский Владимир: «Неужели Церковь должна молчать?». «Русский Newsweek». [Електронний ресурс:] https://radonezh.ru/monitoring/neuzheli-tserkov-dolzhna-molchat-mitropolit-kievsky-vladimir-russky-newsweek-21610.html. Дата звернення: 25.01.2024.
[4] Детальніше див.: Сильвестр (Стойчев), архієп. 28-ме правило Четвертого Вселенського Собору: історичний контекст та сучасні інтерпретації // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. Статті різних років. — К. 2024. С. 66-107
[5] Детальніше про греко-болгарський розкол див.: Сильвестр (Стойчев), архиеп. Греко-болгарський розкол 1872 року: історія та канонічна оцінка // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. Статті різних років. — К. 2024. С. 123-164
[6] Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві. 22.08.2021. [Елекстронний ресурс:] https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/promova-jogo-bozhestvennoyi-vsesvyatosti-vladyky-varfolomiya-pid-chas-sobornoyi-sluzhby-predstoyateliv-u-kyyevi/. Дата звернення: 1.10.2024.
[7] Див. про це: Дамаскин (Папандреу), митр. Автокефалия и способ ее провозглашения // Дамаскин (Папандреу), митр. Православие и мир. Исследовательский центр Священной Обители Кикку, Кипр; Изд. Ливани — Нэа Синора, 1994. С. 246-248.
[8] Див., наприклад: Цыпин В., прот. Автокефалия // Православная энциклопедия. Т. 1. М., 2000. С. 200.
[9] Підсумки Священного Синоду Української Православної Церкви від 23 листопада 2022 року. [Електронний ресурс:] https://uoc-news.church/2022/11/23/pidsumki-svyashhennogo-sinodu-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-23-listopada-2022-roku-video/#2024-02-21. Дата звернення: 1.10.2024.
[10] Див.: Межправославная комиссия по подготовке Вселенского Собора не пришла к общему согласию по поводу численности автокефальных Церквей и вопросу о предоставлении автокефалии. 28.02.2011. [Електронний ресурс:] https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/8568-mezhpravoslavnaya-komissiiya-po-podgotovke-vselenskogo-sobora-ne-prishla-k-obshhemu-soglasiyu-po-povodu-chislennosti-avtokefalnyx-cerkvej-i-voprosu-o-predostavlenii-avtokefalii.html. Дата звернення: 1.10.2024.
[11] Текст проекту документу французькою мовою див. в: Phidas V. Droit canon: Une perspective orthodoxe. Chambésy/Genève: Centre Orthodoxe du Patriarchate Oecuménique, 1998. P. 136-138. Англ. переклад: Erickson J. Foreword. P. 16-19.
[12] Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век. С. 163-164.
[13] Текст Статуту про управління УПЦ у новій редакції див. в: Шовкеник Я., прот. Церковний протокол та діловодство: навчальний посібник для духовної семінарії. К., 2023. С.87-126
[14] Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року. [Електронний ресурс:] https://uoc-news.church/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/. Дата звернення: 1.10.2024.
[15] Блаженніший Митрополит Онуфрій звершив освячення Мира у Феофанії (+відео, фото). 13.04.2023. [Електронний ресурс:] https://uoc-news.church/2023/04/13/blazhennishij-mitropolit-onufrij-zvershiv-osvyachennya-mira-u-feofaniji/. Дата звернення: 1.10.2024.
[16] Звіт Керуючого справами Української Православної Церкви за 2022 рік. 24.12.2022. [Електронний ресурс:] https://uoc-news.church/2022/12/24/zvit-keruyuchogo-spravami-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-za-2022-rik/. Дата звернення: 01.10.2024.
[17] Сильвестр (Стойчев), архієп. Чи був святитель Мелетій Антіохійський рукопокладений аріанами: про ще одну помилкову аналогію в питанні про хіротонії. С. 35-56; Руська Православна Церква Закордоном: розрив спілкування з Московською патріархією та його подолання. С. 181-231; а також: Питання про визнання рукопокладень, звершених у розкольницьких спільнотах: богословські, канонічні та історичні аспекти. С. 11-35// Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. Статті різних років. — К. 2024.
Просмотров: 407